Розділ 11

— Звідки воно? — заричав Бореас Мун, крутячись і ведучи у повітрі вістрям утримуваного обіруч меча. — Звідки воно?

— Тихо! — крикнув Пугач, із оріоном у піднятій руці. — Хіба що справа! Так! Справа! Вона їде справа! Увага!

Ґеммерієць, який ішов на правому фланзі, вилаявся, розвернувся і наосліп побіг у туман, хлюпаючи по підталій верстві льоду. Не втік далеко, не зумів навіть зникнути у них з очей. Вони почули різкий скрегіт ковзанів, помітили розмазану рухливу тінь. І блиск меча. Ґеммерієць завив. Вони бачили, як упав, бачили широке віяло крові на льоду. Поранений бився, крутився, кричав, вив. Потім затих і знерухомів.

Але поки він вив, заглушив наближення скреготу ковзанів. Не сподівалися вони, що дівчина зуміє повернутися настільки швидко.

Увірвалася поміж них, у саму середину. Оля Гарсгайма тяла, пролітаючи, низько, під коліно, ламаючи його, наче складний ніж. Закрутилася в оберті, засипавши Бореаса Муна градом гострих дробинок льоду. Скеллен відскочив, послизнувся, схопився за рукав Ріенса. Впали обидва. Ковзани проскреготіли поряд із ними, гострі холодні крихти посікли їм обличчя. Один із ґеммерийців крикнув, крик обірвався диким кректанням. Пугач знав, що сталося. Бачив чимало людей, яким перерізали горлянки.

Оль Гарсгайм кричав, борсаючись по льоду.

Скрегіт. Скрегіт. Скрегіт.

Тиша.

— Пане Стефане, — пробелькотів Дакр Сіліфант. — Пане Стефане… На тебе уся надія… Рятуй… Не дай пропасти…

— Підсікла мене, суууука! — дерся Оль Гарсгайм. — Допоможіть, вашу мати! Допоможіть встааааати!

— Бонгарте! — крикнув у туман Скеллен. — Боооонгарте! На допомоооогу! Де ти, сучий сине? Бооонгарте!

— Вона нас обходить, — видихнув Бореас Мун, розвертаючись і прислухаючись. — Їздить по колу в тумані… Ударить невідомо звідки… Смерть! Та дівка — смерть! Здохнемо тут! Буде різанина, як у Дун Даре, у ніч Саовіну…

— Тримайтеся укупі, — видихнув Скеллен. — Тримайтеся укупі, вона полює на одиноких… Як побачите, що їде, не втрачайте голови… Кидайте під ноги мечі, сакви, пояси… Будь-що, аби тільки її…

Не закінчив. Цього разу вони навіть не почули скреготу ковзанів. Дакр Сіліфант і Ріенс врятувалися, просто пласко впавши на лід. Бореас Мун зумів відскочити, послизнувся, гепнувся, перекинув Берта Брігдена. Коли дівчина промчала поряд, Скеллен замахнувся і кинув оріон. Попав. Але не в ту особу. Оль Гарсгайм, якому, власне, вдалося підвестися, ринув у дрижаках на закривавлений лід, його широко розплющені очі, здавалося, косилися на сталеву зірку, що стирчала з перенісся.

Останній із ґеммерійців кинув меч і почав ридати, короткими, уривчастими спазмами. Скеллен стрибнув і з усіх сил вдарив його в обличчя.

— Опануй себе! — загарчав. — Опануй себе, хлопче! То лише одна дівчина! Лише одна дівчина!

— Як у Дун Даре, у ніч Саовіну, — тихо сказав Бореас Мун. — Не зійти нам уже з цього льоду, з цього озера. Напружте, напружте слух! І почуєте, як суне на нас смерть.

Скеллен підняв меч ґеммерійця і намагався всунути тому, плачучому, його у руку, але безрезультатно. Ґеммерієць, якого били спазми, дивився на нього тупим поглядом. Пугач кинув меч, підскочив до Ріенса.

— Зроби щось, чаклуне! — рикнув, шарпаючи того за плечі. Переляк подвоїв його сили, хоча Ріенс був вищим, важчим і міцнішим, але мотався у хватці Пугача, наче лялька-мотанка. — Зроби щось! Призивай того свого сильного Вільгефорца! Або чаруй сам! Чаруй, кидай закляття, заклинай духів, призивай демонів! Зроби щось, будь-що, ти, вишкребку паршивий, засранцю! Зроби щось, поки та упириця усіх нас не перебила!

Відлуння його крику прокотилося по лісистих схилах. До того як відзвучало, заскреготіли ковзани. Ґеммерієць, який ревів, упав на коліна і прикрив обличчя долонями. Берт Брігден завив, кинув меч і кинувся навтьоки. Послизнувся, впав, якийсь час біг навкарачках, наче пес.