Розділ 11

— Четверо, — зловороже промовив Бонгарт, — то не так уже й багато. Нехай тільки ми дівчину наздоженемо, то я за ними вирушу. І згодую їх воронам. В ім’я деяких принципів.

— Спершу треба її наздогнати, — відрізав Пугач, давши сивку нагайки. — Бореасе! Не втрать сліду!

Котловину наповнив густий кожух туману, але вони знали, що внизу там є озеро, бо тут, у Міль Трахті, у кожній котловині було озеро. А те, до якого вів слід копит вороної кобили, безумовно було саме тим, яке вони шукали, тим, яке наказав їм шукати Вільгефорц. Яке докладно їм описав. І дав його назву.

Тарн Міра.

Озеро було вузьким, не ширше ніж на вистріл з луку, трохи входило загнутим півмісяцем між високих урвистих узбіч, що поросли чорними смереками, красиво присипаними білою сніговою пудрою. Узбіччя оповила тиша, така, що аж у вухах дзвеніло. Замовкли навіть ворони, чиє зловісне каркання вже кільканадцять днів супроводжувало їх на шляху.

— Це південний кінець, — заявив Бонгарт. — Якщо чаклун справу знає і не поплутав, магічна вежа — на північному кінці. Пильнуй слід, Бореасе. Якщо загубимо слід, озеро нас від неї відділить!

— Слід виразний! — крикнув знизу Бореас Мун. — І свіжий! Веде до озера!

— Уперед, — Скеллен опанував сивка, що йшов боком від прірви. — Вниз!

Вони з’їхали по нахилу, обережно, стримуючи форкаючих коней. Продерлися крізь чорні, голі, обмерзлі кущі, що блокували доступ до берега.

Гнідий Бонгарта обережно ступив на лід, із хрустом ламаючи сухе бадилля, що стирчало зі склистої поверхні. Лід затріщав, з-під копит коня розбіглися довгі зіркоподібні стрілки тріщин.

— Назад! — Бонгарт натягнув вуздечку, розвернув коня — той хропів і форкав — до берега. — З коней! Лід затонкий!

— Тільки біля берега, в очереті, — оцінив Дакр Сіліфант, постукуючи у льодову шкарлупу підбором. — Але навіть тут у ньому півтора дюйми. Витримає коней запросто, боятися немає чо…

Слова ті заглушили прокляття й іржання. Сивий Скеллена послизнувся, присів на заду, ноги під ним роз’їхалися. Скеллен ударив його острогами, знову вилаявся, цього разу прокляттю вторувало гостре хрупання льоду, що ламався. Сивий забив передніми копитами, задні, що зав’язли, сіпалися в ополонці, кришачи лід і змулюючи темну воду під ним. Пугач зіскочив із сідла, шарпнув за вуздечку, але послизнувся і гепнувся в увесь зріст, дивом не потрапивши під копита власного коня. Двоє ґеммерійців, уже також спішених, допомогли йому підвестися, Оль Гарсгайм і Берт Брігден виволокли сивка — той впирався — на берег.

— З коней, хлопці, — повторив Бонгарт із очима, втупленими у туман, що затягував озеро. — Нема чого ризикувати. Доженемо дівку піхом. Вона також спішилася, йде ногами.

— Свята правда, — підтвердив Бореас Мун, вказуючи на озеро. — Це видно.

Тільки біля самого берега, під навислими гілками, льодова шкаралупа була гладенькою і напівпрозорою, наче темне скло пляшки, під нею було видно очеретини й побурілі водорості. Далі, на плесі, лід вкривала тонесенька плівка мокрого снігу. А на ній, наскільки дозволяв бачити туман, темніли сліди ніг.

— Вона у нас в руках! — крикнув палко Ріенс, закидаючи віжки на сук. — Не настільки вона й хитра, як здавалося! Пішла по льоду, серединою озера. Якби обрала якийсь із берегів, ліс — то непросто було б її наздоганяти!

— Серединою озера… — повторив Бонгарт, справляючи враження задумливого. — Саме серединою озера веде найкоротша і найпряміша дорога до тієї нібито магічної вежі, про яку говорив Вільгефорц. Вона про те знає. Муне? Наскільки вона нас випереджає?

Бореас Мун, який уже був на озері, присів над відбитком чобота, нахилився низько, придивився.

— З півгодини, — оцінив. — Не більше. Теплішає, а слід не розмитий, кожен цвяшок на підошві видно.