Розділ 11

Туман заклубочився знову, закрутився, набрав дивних форм. Форми ставали дедалі виразнішими. То були вершники. Кошмарні образи примарних вершників.

Бонгарт вибалушив очі.

На трупах коней сиділи скелети вершників, вдягнені у продірявлені іржею панцирі й кольчуги, клапті плащів, погнуті й кородовані шоломи, декоровані буйволовими рогами, рештками страусових і павичевих плюмажів. З-під забрал шоломів очі примар світилися синюватим блиском. Шуміли подерті прапорці.

На чолі демонічної кавалькади мчав збройний із короною на шоломі, із намистом на грудях, що билося об заіржавілу кірасу.

Геть, загуділо у голові Бонгарта. Геть, смертний. Вона не твоя. Вона наша. Геть!

В одному не можна було відмовити Бонгарту — у відвазі. Примар він не перелякався. Опанував жах, не піддався паніці.

Але його кінь виявився менш відпорним.

Гнідий жеребчик устав дибки, по-балетному затанцював на задніх ногах, заіржав дико, сіпнувся і підскочив. Під ударами підков лід тріснув зі страшенним хрупанням, плита стала вертикально, бризнула вода. Кінь заквилив, ударив по краю передніми копитами, скрушив його. Бонгарт вишарпнув ноги зі стремен, скочив. Було запізно.

Вода зімкнулася над його головою. У вухах загуділо й задзвонило, наче у дзвіниці. Легені загрожували розірватися.

Йому пощастило. Його ноги, що копали воду, натрапили на щось, напевне — на коня, який ішов до дна. Він відштовхнувся, по інерції випірнув, плюючись і сапаючи. Ухопився за край ополонки. Не піддаючись паніці, витягнув ножа, вбив його у лід, витягнув себе. Лежав, важко дихаючи, вода із плюскотом стікала з нього.

Озеро, лід, засніжені узбіччя, чорний, у білій глазурі смерековий ліс — усе раптом залило неприродне трупне світло.

Бонгарт із величезним зусиллям підвівся на коліна.

Над горизонтом синє небо загорілося сліпучою короною сяяння, світовим куполом, з якого раптом виросли світові стовпи й спіралі, вистрелили танцюючі колони і вири світла. На небосхилі повислі миготливі, рухливі, швидкозмінні форми у вигляді стрічок і завіс.

Бонгарт заклекотів. На горлянці, здавалося йому, затиснувся залізний обруч гароти.

Там, де ще мить тому були тільки голий пагорб і купа каміння, поставала вежа.

Велична, струнка й висока, чорна, гладенька, лискуча, наче кована з одного шматка базальту. Вогонь миготів у нечисленних її вікнах, на зубчастих кренелажах повисла aura borealis.

Він бачив дівчину, яка повернулася до нього у сідлі. Бачив її сяючі очі і щоку, перекреслену бридкою рисою шраму. Бачив, як дівчина підганяє ворону кобилу, як не поспішаючи в’їжджає у чорний напівморок, під кам’яне склепіння входу.

Як зникає.

Aurora borealis вибухнула сліпучими вирами вогню.

Коли Бонгарт знову почав бачити, вежі вже не було. Був засніжений пагорб, купа каміння, висохле чорне бадилля.