Розділ 11

— Ні, — похитав слідопит головою, витираючи чоло хутровою шапкою. — Бувайте здорові, поганого вам не побажаю. Але залишаюся. Служба. Я присягався.

— Кому? — нахмурилася Кенна. — Імператору чи Пугачу? Чи чаклуну, що з коробочки мовить?

— Я солдат. Служба.

— Стійте! — крикнув Дуффіцій Кріль, виїжджаючи з-за спини Дакра Сіліфанта. — Я з вами. Мені також цього досить! Учора вночі власну смерть бачив. Я не хочу подихати за ту паршиву, підозрілу справу!

— Зрадники! — крикнув Дакр, почервонівши, наче черешня: здавалося, чорна кров от-от бризне в нього з обличчя. — Відступники! Підлі собаки!

— Пельку стули. — Пугач усе ще дивився на Кенну, а очі в нього були настільки ж паскудними, як і у птаха, від якого він взяв прізвисько. — Вони свій шлях обрали, ти ж чув. Нема чого кричати й слиною бризкати. Але колись ми ще зустрінемося. Я вам обіцяю.

— Може, навіть на одному ешафоті, — без злості сказала Кенна. — Бо вас, Скеллене, не з можними князями стануть страчувати, а з нами, хамами. Але ж ви праві, навіщо дарма слиною бризкати. Їдемо. Бувай, Бореасе. Бувайте, пане Сіліфанте.

Дакр сплюнув між вухами коня.

— І більше того, що я отут мовила, — Йоанна Сельборн гордовито підвела голову, відгорнула з лоба темний локон, — нічого не маю додати, високий трибунале.

Голова трибуналу дивився на неї згори. Обличчя його було не прочитати. Очі ж — сиві. Й добрі.

А, що там мені, подумала Кенна. Спробую. Раз козі смерть, тут пан або пропав. Не стану гнити у цитаделі, очікуючи смерті. Пугач слів на вітер не кидає, він навіть з могили готовий помститися…

Що там мені! Може, не помітять. Пан або пропав!

Вона приклала долоню до носа, ніби утираючись. Глянула просто в сиві очі голови трибуналу.

— Варта! — сказав голова трибуналу. — Прошу відправити свідка Йоанну Сельборн назад до…

Він перервав себе, закашлявся. На чоло його раптом виступив піт.

— До канцелярії, — закінчив він, сильно шморгнувши носом. — Виписати відповідні документи. І звільнити. Свідок Сельборн уже суду не потрібна.

Кенна крадькома витерла краплю крові, що витекла з носа. Посміхнулася чарівно і подякувала делікатним уклоном.

— Дезертирували? — з недовірою промовив Бонгарт. — Наступні дезертирували? Й ото так собі просто поїхали? Скеллене? Ти дозволив?

— Якщо вони нас здадуть… — почав Ріенс, але Пугач відразу його перервав.

— Не здадуть, бо їм і самим голови познімають! А зрештою, що я міг зробити? Коли Кріль до них долучився, зі мною залишилися тільки Берт і Мун, а їх було четверо…