Розділ 7

Земля задвигтіла знову. Зашелестіли кущі, затряслося ламане гілля.

— Шо воно? — пробелькотіла Мільва, встаючи на стременах. — Шо воно, відьмаче?

Ґеральт глянув, побачив, голосно зітхнув. Ангулема також побачила. І зблідла.

— От курва!

Кінь Мільви побачив також. Заіржав панічно, встав дибки, а потім ударив задом. Лучниця вилетіла із сідла й важко гепнулася на землю. Кінь погнав у ліс. Скакун відьмака без роздумів погнав за ним, нещасливо вибравши дорогу під низьке гілля дубу. Гілка змела відьмака із сідла. Струс і біль у коліні мало не позбавили притомності.

Ангулемі найдовше вдавалося керувати ошалілим конем, але врешті й вона опинилася на землі, а кінь утік, мало не стоптавши Мільву, яка саме вставала.

І тоді вони краще роздивилися те щось, що на них ішло. Й абсолютно перестали дивуватися паніці звірів.

Створіння нагадувало гігантське дерево, лапатий віковий дуб — а може, воно й було дубом. Але дубом дуже нетиповим. Замість стояти собі десь на галявині серед падаючого листя і жолудів, замість дозволяти бігати по собі білкам та срати на себе коноплянкам той дуб жваво крокував лісом, розмірено тупав товстезним корінням і вимахував гілками. Товстелезний стовбур — чи тулуб — потвори мав на око зо два саженя в обхваті, а дупла, що було на ньому видно, мабуть, дуплами не були — а були пащами, бо клацали зі звуком, що нагадував стукіт важкими дверима.

Хоча під страшенним його тягарем земля тряслася так, що важко було втримати рівновагу, створіння гнало через ліс на диво швидко. І робило то не без мети.

На їхніх очах потвора махнула суччям, свиснула гіллям і витягла з ями з-під дерева бандита, який там ховався, — зовсім як лелека ловить сховану між травами жабу. Обплетений гіллям опришок завис серед суччя, виючи так, що аж жаль брав. Ґеральт побачив, що створіння несе вже трьох розбійників, схоплених таким само чином. Й одного нільфгардця.

— Тікайте… — простогнав він, марно намагаючись устати. Мав відчуття, наче у його коліно хтось убивав ритмічними ударами молота розжарений набіло цвяшок. — Мільво… Ангулемо… Тікайте…

— Ми тебе не залишимо!

Дубостворіння їх почуло, радісно затупало коріннями й погнало в їхній бік. Ангулема, даремно намагаючись підвести Ґеральта, вилаялася дуже бридко. Мільва тремтливими руками намагалася накласти стрілу на тятиву. Абсолютно безглуздо.

— Тікайте!

Було запізно. Дубостворіння вже було поряд. Паралізовані жахом, вони тепер дуже добре бачили його здобич: чотирьох розбійників, що висіли, обплетені гіллям. Двоє жили, бо видавали хрипкі крики й били ногами. Третій, хіба зомлівши, звисав безвладно. Потвора очевидним чином намагався хапати ворогів живцем. Але з четвертим зловленим не дуже вдалося: може, через недогляд він надто сильно його стиснув, що було зрозуміло по вибалушених очах жертви й виваленому язику — виваленому далеко, аж на замурзане кров’ю підборіддя.

Наступної миті й вони вже висіли у повітрі, обплетені гіллям, деручись, скільки було сил, — усі троє.

— Пасися, пасися, пасися, — почули вони знизу, з боку коріння. — Пасися, пасися, Деревце.

За дубостворінням, легенько підганяючи його не обірваним від листя прутом, крокувала молода друїдка у білих шатах і вінкові з квітів на голові.

— Не кривди, Деревце, не стискай. Делікатно. Пасися, пасися, пасися.

— Ми не розбійники… — застогнав зверху Ґеральт, ледь здобуваючи голос із грудей, здавлених гілками. — Накажи йому нас відпустити… Ми невинні…