Розділ 4

— Що із Трісс? Як почувається?

— Краще, — простогнала чародійка. — Краще, але… Ґеральте, послухай… Я хотіла тобі…

— Так? — Відьмак нахилився, але Трісс уже спала.

Він випростався, потягнувся.

— Ґеральте, — прошепотіла Цірі. — Вони дозволять нам… поїхати у фургоні?

— Побачимо. — Він закусив губу. — Поки можеш, спи. Відпочивай.

Зіскочив з воза. Цірі чула звуки, що свідчили: табір збирається — тупання коней, брязкіт упряжі, скрипіння дишел, стукіт щаблин, розмови та прокльони. А потім, близько, хрипкий голос Ярпена Зігріна й спокійного високого чоловіка, називаного Венком. І холодний голос Ґеральта. Вона підвелася, обережно визирнула з-за полотнища.

— Я у цій справі не маю категоричних заборон, — заявив Венк.

— Чудово, — повеселішав ґном. — Тоді справу вирішено?

Комісар злегка підняв долоню, даючи знак, що він іще не скінчив. Якийсь час мовчав. Ґеральт і Ярпен терпляче чекали.

— Разом з тим, — нарешті сказав Венк, — я головою відповідаю за те, аби цей транспорт дістався до місця призначення.

Він знову замовк. Цього разу ніхто не заговорив. Не було сумнівів, що, розмовляючи з комісаром, слід було звикати до довгих пауз між фразами.

— Щоб він дістався безпечно, — закінчив він за хвилину. — Й у визначені терміни. А опіка над хворою може сповільнити просування.

— Ми йдемо з випередженням, — запевнив Ярпен, трохи перечекавши. — І час випереджаємо, пане Венку, строків не порушимо. А якщо йдеться про допомогу… Здається мені, що відьмак у компанії не зашкодить. Шлях лісами йде, майже до самої Лікселі праворуч і ліворуч дика пуща. А пущею, як теревенять, різні недобрі створіння нишпорять.

— І справді, — погодився комісар. Дивлячись просто в очі відьмакові, він зважував, здається, кожне слово. — Напевне, останнім часом чимало недобрих створінь, підбурюваних іншими недобрими створіннями, трапляються в кедвенських лісах. Вони можуть загрожувати нашій безпеці. Король Генсельт, знаючи про те, надав мені право наймати добровольців для збройного ескорту. Пане Ґеральте? Це б розв’язало вашу проблему.

Відьмак мовчав довго, довше, ніж тривала уся промова Венка, густо пронизана міжфразовими паузами.

— Ні, — сказав нарешті. — Ні, пане Венку. Прояснімо справу. Я готовий віддячити за допомогу, надану пані Мерігольд, але не в такій формі. Можу біля коней поратися, воду носити й дрова, навіть готувати. Але я не піду на королівську службу як найманий жовнір. Прошу на мій меч не розраховувати. Я не маю наміру забивати отих, як ви зволили виразитися, недобрих створінь за наказом інших створінь, яких я аж ніяк не вважаю кращими.

Цірі почула, як Ярпен Зігрін голосно зашипів і закашлявся у кулак. Венк дивився на відьмака спокійно.

— Розумію, — сказав сухо. — Люблю ясні ситуації. Добре. Пане Зігріне, прошу подбати, щоб не сповільнювати швидкість маршу. Що до вас, пане Ґеральте… Знаю, що ви станете придатним і корисним у той спосіб, який уважатимете за необхідне. Образливо було б і для вас, і для мене, якби вашу придатність ви трактували як відплату за допомогу, яку ми надаємо стражденній. Чи краще вона зараз почувається?

Відьмак підтвердив кивком, як здалося Цірі, трохи глибшим і ввічливішим, ніж звичайний кивок. Венк виразу обличчя не змінив.