Розділ 4

— Не я тут командую. Дозволь, представлю тебе. Вибачте, пане Венче, що я того відразу не зробив, але я і мої хлопці знаємо Ґеральта із Рівії не від сьогодні, є в нас трохи спільних спогадів. Ґеральте, це пан комісар Вільфрід Венк, на службі короля Генсельта з Ард Каррайга, милостиво пануючого володаря Кедвену.

Вілфрід Венк був високим, вищим за Ґеральта, а ґнома перевищував удвічі. Убраний був у звичайний простий одяг, який носили економи, комірники чи кінні гінці, але в рухах його були обережність, напруга й упевненість, навіть уночі, навіть при скупому світлі вогнища. Так рухалися люди, призвичаєні до кольчуги і зброї, що відтягувала б пояс. Венк був професійним солдатом, Ґеральт готовий був поставити на те будь-яку суму. Потис подану йому долоню, схилився легенько.

— Сідаймо. — Ярпен Зігрін вказав на колоду, в якій усе ще стирчала його величезна сокира. — Кажи, що ти робиш у цих місцях, Ґеральте?

— Шукаю допомоги. Подорожую сам-третій, із жінкою і підлітком. Жінка хвора. Серйозно. Я наздогнав вас, щоб попросити про допомогу.

— От зараза, медика ми тут не маємо. — Ґном сплюнув на палаючі поліна. — Де ти їх залишив?

— Півстайє звідси, біля гостинця.

— Вкажеш дорогу. Гей, ви там! Трьох до коней, сідлати запасних! Ґеральте, чи та твоя хвора жінка втримається у кульбаці?

— Навряд чи. Саме тому я і вимушений був її залишити.

— Узяти бурку, полотнище й дві жердини з воза! Швидко!

Вілфрід Венк, схрестивши на грудях руки, голосно відкашлявся.

— Ми на шляху, — різко сказав Ярпен Зігрін, не дивлячись на нього. — На шляху в допомозі не відмовляють.

— Зараза. — Ярпен відвів долоню від чола Трісс. — Розжарена, наче пічка. Не подобається мені це. А якщо то тиф чи дизентерія?

— Це не може бути тиф чи дизентерія, — збрехав упевнено Ґеральт, закутуючи хвору в попони. — Чародії імунні до тих хвороб. Це харчове отруєння, ніякої зарази.

— Гм-м-м… Ну, добре. Піду пориюся у торбах. Мав я колись добрі ліки проти срачки, може, ще трохи залишилося.

— Цірі, — буркнув відьмак, подаючи дівчині відтороченого від коня кожуха. — Іди спати, ти з ніг валишся. Ні, не в фургон. У фургон ми покладемо Трісс. Ти лягай біля вогнища.

— Ні, — запротестувала вона тихо, дивлячись услід ґному, що саме відійшов. — Я ляжу біля неї. Коли вони побачать, що ти мене від неї відганяєш, не повірять тобі. Будуть думати, що вона заразна, й виженуть нас, як тебе оті стражники.

— Ґеральте? — раптом простогнала чародійка. — Де… ми?

— Серед друзів.

— Я тут, — сказала Цірі, погладжуючи її по каштановому волоссю. — Я поряд. Нічого не болить. Відчуваєш, як тут тепло? Вогнище горить, а ґном зараз принесе ліки проти… Проти шлунку.

— Ґеральте, — хлипнула Трісс, намагаючись виплутатися з-під ковдр. — Жодних… жодних магічних еліксирів, пам’ятай…