Розділ 6

— Я не чекатиму рапорту Ріенса. Постав на ноги магів, нехай приготують телекомунікацію з контактом у Реданії. Нехай передадуть йому мій усний наказ, який має відразу бути направлений до Ріенса. Зміст наказу такий: Ріенс має припинити панькатися, має припинити гратися з відьмаком. Бо це може погано скінчитися. Із відьмаком не можна гратися. Я його знаю, Коегорне. Він занадто спритний для того, щоб навести Ріенса на слід. Повторюю, Ріенс має відразу організувати замах, має відразу вивести відьмака з гри. Убити. А потім зникнути, зачаїтися і чекати наказу. А якщо він устиг вийти на слід чародійки, має залишити її у спокої. З голови Йеннефер волосина впасти не може. Ти запам’ятав, Коегорне?

— Слухаюся.

— Телекомунікація має бути зашифрованою і солідно захищеною від магічного прочитання. Попередь про те чародіїв. Якщо підведуть, якщо ті, кому не треба, довідаються про зміст цього наказу, я з них спитаю.

— Слухаюся! — Фельдмаршал кашлянув і випрямився.

— Що ще, Коегорне?

— Граф… Він уже тут, ваша величносте. Прибув відповідно до наказу.

— Уже? — усміхнувся чоловік. — Дивовижний поспіх. Сподіваюся, він не загнав того вороного, через якого всі так йому заздрили. Хай увійде.

— Я маю бути присутнім при розмові, ваше величносте?

— Вочевидь, наміснику Цінтри.

Викликаний з передпокою рицар увійшов у кімнату енергійним, міцним, гучним кроком, у скреготі чорного обладунку. Зупинився, гордо випрямився, відкинув на спину мокрий брудний плащ, поклав долоню на руків’я потужного меча. Спер на стегно чорного шолома, оздобленого крилами хижого птаха. Коегорн глянув в обличчя рицаря. Знайшов на ньому твердість, військову пиху й зухвалість. Не знайшов нічого, що мав би знайти на обличчі чоловіка, який останні два роки провів у вежі, у місці, з якого, як усе вказувало, вийти можна лише на ешафот. Фельдмаршал усміхнувся у вуса. Знав, що презирство до смерті й шалена відвага молодиків бралася виключно з відсутності уяви. Знав про те достеменно. Сам колись був таким молодиком.

Чоловік, який сидів за столом, спер підборіддя на сплетені пальці, глянув на рицаря уважно. Молодик напружився, наче струна.

— Щоб усе було ясно, — сказав чоловік з-за столу, — знай, що помилку, яку ти зробив у цьому місті два роки тому, тобі не пробачено. Але ти отримаєш іще один шанс. Отримаєш іще один наказ. Від того, як його виконаєш, залежатиме моє рішення щодо твоєї подальшої долі.

Обличчя молодого рицаря навіть не здригнулося, не здригнулося й жодне перо на крилах, що оздоблювали спертий на стегно шолом.

— Я ніколи нікого не ошукую, ніколи не даю нікому марних надій, — продовжував чоловік. — Тож знай, що ти матимеш шанс на збереження шиї від катівської сокири, якщо, зрозуміло, цього разу не зробиш помилки. На повне помилування шанси ти маєш невеликі. На те, що я тебе вибачу й усе забуду… жодних.

Молодий рицар у чорному обладунку й цього разу не здригнувся, але Коегорн помітив блиск його очей. «Він не вірить, — подумав. — Не вірить і сумнівається. Робить велику помилку».

— Наказую слухати з повною увагою, — сказав чоловік з-за столу. — Ти також слухай, Коегорне. Бо тебе також стосуватимуться накази, які я зараз віддам. За хвилю. Бо я мушу подумати над їхнім змістом і звучанням.

Фельдмаршал Менно Коегорн, намісник провінції Цінтра й майбутній головнокомандувач армією з Дол Анґра, підвів голову, напружився, поклавши руку на оголов’я меча. У таку саму стійку встав і рицар у чорному обладунку, із шоломом, оздобленим крилами хижого птаха. Чекали обидва. У тиші. Терпляче. Так, як і належало чекати наказу, над змістом і звучанням якого задумався імператор Нільфгарду, Емгир вар Емрейс, Дейтвен Аддан ин Карн еп Морвудд, Біле Полум’я, що Танцює на Курганах Ворога.

Цірі прокинулася.

Лежала, а скоріше напівсиділа, сперши голову на кілька подушок. Компрес, який вона мала на чолі, був уже теплим і тільки ледь вологим. Скинула його, не в силах витримати тягар і того, як пекло шкіру. Вона насилу дихала. Горло її було сухим, ніс — майже повністю забитим засохлою кров’ю. Але еліксири й закляття подіяли — біль, який кілька годин затьмарював її погляд і розколював череп, зник, відступив, після нього залишилися тільки тупа пульсація і враження тиску у скронях.

Вона обережно торкнулася носа ребром долоні. Кров уже не йшла.