Розділ 6

— Жодних.

Чоловік зупинився біля вікна, стояв там довго, вдивляючись в узгір’я, що мокли під дощем. Коегорн чекав, неспокійно стискаючи та розтискаючи кулак, стиснутий на оголів’ї меча. Боявся, що буде змушений вислухати довгий монолог. Фельдмаршал знав, що чоловік, який стоїть біля вікна, вважає такий монолог розмовою, а розмова — це честь і доказ довіри. Знав про те, але все одно не любив вислуховувати монологи.

— Яким ти знаходиш цей край, наміснику? Вдалося тобі полюбити твою нову провінцію?

Він здригнувся, упійманий зненацька. Не сподівався на це запитання. Але над відповіддю не задумувався довго. Нещирість і нерішучість могли йому дорого коштувати.

— Ні, ваше величносте. Не полюбив. Ця країна така… похмура.

— Колись вона була іншою, — відповів чоловік, не розвертаючись. — І колись стане іншою. Ти побачиш. Побачиш іще красиву, радісну Цінтру, Коегорне. Я тобі обіцяю. Але не засмучуйся, я не триматиму тебе тут довго. Хтось інший прийме намісництво над провінцією. Ти будеш потрібен мені в Дол Анґра. Вирушиш відразу, як придушиш повстання. Потрібен мені буде в Дол Анґра хтось відповідальний. Хтось, хто не дасть себе спровокувати. Весела вдова з Лирії чи Демавенд… Вони захочуть нас спровокувати. Візьмеш у шори молодих офіцерів. Остудиш гарячі голови. Дасте себе спровокувати тоді, коли я дам наказ. Не раніше.

— Слухаюся!

З передпокою пролунав брязкіт обладунків та острог, підвищені голоси. У двері постукали. Чоловік у лосиному каптані відвернувся від вікна, кивнув, дозволяючи. Фельдмаршал легенько уклонився, вийшов.

Чоловік повернувся до столу, усівся, схилив голову над мапами. Дивився на них довго, врешті сперся чолом на сплетені долоні. Величезний діамант у його перстені спалахнув у світлі свічок тисячами вогнів.

— Ваша величносте? — Двері легенько скрипнули.

Чоловік не змінив позиції. Але фельдмаршал зауважив, що долоні в нього здригнулися. Він зрозумів по блиску діаманта. Обережно й тихо причинив за собою двері.

— Новини, Коегорне? Може, від Ріенса?

— Ні, ваша величносте. Але добрі вісті. Повстання у провінціях придушено. Ми розбили бунтівників. Лише небагатьом вдалося втекти до Вердену. Ми впіймали їхнього керівника, герцога Віндгальма з Аттре.

— Добре, — сказав за хвилинку чоловік, і далі не підіймаючи сперту на руки голову. — Віндгальм із Аттре… Накажи відрубати йому голову. Ні… Не рубати. Стратити іншим чином. Показово, довго й жорстоко. І публічно, зрозуміло. Необхідний приклад для страху. Щось таке, що залякає інших. Тільки прошу, Коегорне, не треба подробиць. У рапортах ти не мусиш спромагатися на мальовничі описи. Я у тому не знаходжу задоволення.

Фельдмаршал кивнув, ковтнувши слину. Він також не знаходив у тому задоволення. Аніякого задоволення. Мав намір підготовку й проведення страти доручити спеціалістам. Не мав він ані найменшого наміру розпитувати спеціалістів про подробиці. А тим більше — бути при тому присутнім.

— Ти будеш присутнім на страті. — Чоловік підвів голову, підняв зі столу лист, зламав печатку. — Офіційно. Як намісник провінції Цінтра. Заміниш мене. Я не маю наміру на це дивитися. Це наказ, Коегорне.

— Слухаюся! — Фельдмаршал навіть не намагався приховати стурбованості й незадоволення. Від чоловіка, який віддав наказ, не можна було нічого приховувати. І рідко кому це вдавалося.

Чоловік кинув оком на відкритий лист, майже відразу кинув його в полум’я, у камін.

— Каегорне.

— Так, ваше величносте?