Розділ «VI. ПРО ШАХІВНИЦІ ТА ДЗЕРКАЛА»

Монтегріфо погладив пальцем брову.

— Спробуйте, — його оксамитові вологі очі з ніжністю дивилися на неї. — Спробуйте заради всіх нас, я певен, це у вас вийде.

У його голосі не було й натяку на погрозу. Лише благання — таке дружнє та безневинне, що скидалося на щире. Потім аукціоніст підніс руку Хулії і поцілував — дуже обережно, ледь торкнувшись губами.

— Не пам’ятаю, чи я вже це вам казав, — мовив він стиха, — ви надзвичайно вродлива жінка...

Вона попросила висадити її поблизу «Стефанса» і далі пішла пішки. Після дванадцятої двері закладу відчинялися для вузького кола клієнтів, обмеженого високими цінами та суворими правилами, що виключали присутність • тут небажаних осіб. Це було місце зустрічі усього Мадрида, тобто всіх так чи інак причетних до мистецтва людей: від агентів іноземних фірм, котрі приїздили, сподіваючись придбати тут виставлені на аукціон ікони чи приватні колекції, і до численних галерейників, дослідників, імпресаріо, журналістів, які спеціалізувалися на мистецтві, та відомих художників.

Вона залишила пальто в гардеробі і, привітавшись із кількома знайомими, попрямувала проходом до дивана в глибині зали, де зазвичай сидів Сесар. Антиквар і справді вмостився там — нога на ногу, в руці келих, — ведучи неквапну бесіду тет-а-тет із якимось дуже вродливим білявим хлопцем. Хулія чудово знала, з якою глибокою зневагою ставиться Сесар до закладів, куди зазвичай вчащають гомосексуалісти. Для нього було питанням доброго смаку уникати замкненої, ексгібіціоністської та незрідка агресивної атмосфери цих місць, де — як він сам казав, насмішкувато кривлячи губи, — «дуже важко, люба, не уподібнюватися у власних очах до старої королеви, котра велично походжає по курнику». Сесар був мисливцем-одинаком (дивацтво, що доходило в нього до елегантності), який чудово почувався у світі гетеросексуалів, де він цілком природно підтримував дружні стосунки і здобував свої перемоги: його підопічними були юні таланти, котрих він спрямовував на пізнання їхньої справжньої чутливості, принцесо, яку ці хлопчики, ці янголята не завжди здатні усвідомити a priori. Сесарові подобалося виступати перед своїми чарівними знайдами в ролі Мецената й Сократа водночас. Потім, після відповідних медових місяців, проведених у Венеції, Марракеші чи Каїрі, кожна з цих історій еволюціонувала власним осібним шляхом. Уже доволі довге й напружене життя Сесара (Хулія чудово це знала) було ланцюгом захоплень, розчарувань, зрад, але й прикладів вірності, про які він у хвилини відвертості розповідав їй з дивовижною делікатністю, так само дещо відчужено і тим самим іронічним тоном, за яким старий антиквар зазвичай сором’язливо приховував свої найінтимніші почуття.

Він здалеку посміхнувся їй. «Моя улюблениця», — нечутно проказали його губи, коли, поставивши келих на столик, Сесар підвівся, простягаючи до неї руки.

— Як вечеря, принцесо?.. Мабуть, це було жахливо, адже «Сабатіні» вже не той, яким був колись... — Він скривив губи, а в його блакитних очах спалахнули злостиві вогники. — Усі ці вискочні — чиновники та банкіри зі своїми кредитками та ресторанними рахунками, які сплачує фірма, — зрештою занапастять геть усе... До речі, ти знайома з Серхіо?

Хулія була знайома з Серхіо і завжди, спілкуючись із приятелями Сесара, помічала, як вони бентежаться в її присутності, не розуміючи справжньої природи стосунків, що пов’язували антиквара з цією вродливою спокійною дівчиною. З першого ж погляду вона упевнилася, що принаймні сьогодні із Серхіо ускладнень не буде. Юнак видався їй чутливим, розумним і не ревнивим; до того ж вони вже бачилися раніше. Через присутність Хулії він лише ніяковів.

— Монтегріфо спробував зробити мені одну пропозицію.

— Дуже люб’язно з його боку, — Сесар, здавалося, з усією серйозністю поставився до цієї ситуації і, поки вони всі разом сідали за столик, докинув: — Але дозволь запитати тебе, як казав старий Цицерон, qui bono[14]... Кому це вигідно?

— Звісно, йому. Правду кажучи, він хотів мене підкупити.

— Молодець Монтегріфо. І ти йому це дозволила? — Кінчиками пальців антиквар доторкнувся до губ Хулії. — Ні, люба, не відповідай одразу, дай мені трохи насолодитися цією чарівною непевністю... Сподіваюсь, пропозиція була принаймні розважливою?

— Непоганою. Здається, роблячи її, він подбав і про себе.

Сесар очікувально-глузливо облизнув губи.

— Це схоже на нього: спробувати одним пострілом поцілити двох пташок... Він завжди був надзвичайно практичною людиною. — Антиквар напівобернувся до свого білявого компаньйона, мовби радячи тому берегти вуха від деяких прикрощів повсякденного життя. Тоді хитро глянув на Хулію, ледь не тремтячи в передчутті очікуваної втіхи. — І що ти йому відповіла?

— Що я все обміркую.

— Ти просто богиня. Ніколи не слід спалювати кораблі... Чуєш, любий Серхіо? Ніколи.

Юнак скоса глянув на Хулію, а тоді знову занурив ніс у коктейль із шампанським. Хулія — і в тому не було жодного збочення — уявила, як він стоїть голий у напівтемряві спальні антиквара, гарний і безмовний, наче мармурова статуя, із пасмом білявого волосся на чолі, випнувши те, що Сесар, запозичивши цей евфемізм, здається, у Кокто, називав золотим жезлом або якось так, готовий угамувати його в antrum amoris[15] свого літнього візаві, а можливо, навпаки, літній візаві заволодів печерою юного ефеба. Хоч якими близькими були вони із Сесаром, Хулія ніколи не розпитувала того про такі подробиці, а проте іноді її мучила трохи нездорова цікавість. Вона скоса глянула на такого чепурного та елегантного Сесара — в білій сорочці, із синьою в червону цяточку шовковою шийною хусткою, з трохи закучерявленим за вухами та на потилиці волоссям — і вже вкотре запитала себе: в чому полягає особливий шарм цього чоловіка, який — попри те, що йому вже за п’ятдесят — усе ще зваблює таких-от молодиків, як Серхіо? «Певна річ, — сказала вона собі, — в іронічному блиску блакитних очей, в елегантності жестів, відточених із покоління в покоління добрим вихованням, у тій неквапній прихованій мудрості, що ніколи не лежала на поверхні, хоча давалася взнаки в кожному мовленому ним слові, і так само ніколи не сприймала сама себе аж надто серйозно — в мудрості пересиченій, поблажливій і безкінечній».

— Ти повинна побачити його останню картину... — мовив тим часом Сесар, і Хулія, заглиблена у власні думки, не одразу здогадалася, що йдеться про Серхіо. — Це щось неймовірне, люба. — Антиквар зробив рух, наче збирався покласти свою руку на руку юнака, але не зробив цього. — Світло в первісному стані, що вихлюпується на полотно. Це справді чудово.