Розділ «VI. ПРО ШАХІВНИЦІ ТА ДЗЕРКАЛА»

Хулія посміхнулася, сприйнявши думку Сесара як незаперечну рекомендацію. Серхіо зворушено й ніяково дивився на антиквара, примруживши очі в ореолі білявих вій, наче кіт, якого гладять по спині.

— Звичайно, — провадив далі Сесар, — самого лише таланту замало, щоб пробитися в житті... Розумієш, хлопчику? Великі мистецькі форми вимагають певного знання світу, глибокого досвіду людських стосунків... Це не те саме, що абстрактні сфери, де ключову роль відіграє талант, а досвід лише доповнює його. Я маю на увазі музику, математику... Шахи.

— Шахи, — повторила Хулія. Вони перезирнулися, а Серхіо занепокоєно поглядав то на антиквара, то на дівчину, і в цьому погляді були розгубленість і ревнощі, що золотим піском спалахнули з-під його білявих вій.

— Так, шахи, — Сесар схилився над своїм келихом і зробив великий ковток. Його зіниці звузилися, занурившись у таїну цього слова. — Пам’ятаєш, як дивиться Муньйос на «Шахову партію»?

— Авжеж. Він дивиться якось інакше.

— Саме так. Інакше, ніж дивилася б ти. Або я. Муньйос бачить на шахівниці те, чого не бачать інші.

Серхіо, який мовчки слухав їхню розмову, спохмурнів і навмисне торкнувся плеча Сесара. Здавалося, він почувався зайвим, і антиквар приязно глянув на нього.

— Ми говоримо про речі, надто брутальні для тебе, любий, — вказівним пальцем він доторкнувся до пальців Хулії, тоді трохи підніс руку, мовби вагаючись, кому з двох улюбленців віддати перевагу, і зрештою поклав її на руку дівчини. — Залишайся таким самим безневинним, як і досі, мій білявий друже. Розвивай свій талант і не ускладнюй собі життя.

Він цмокнув губами, адресуючи цілунок Серхіо, і тієї ж миті в кінці проходу в супроводі Макса з’явилася Менчу — в норковій шубці, з-під якої стирчали довгі ноги, — й зажадала інформації про зустріч із Монтегріфо.

— Тварюка, — підсумувала вона, щойно Хулія закінчила розповідь. — Завтра ж поговорю з доном Мануелем. Підемо в контратаку.

Сполоханий Серхіо знітився перед балакучістю Менчу, яка так і сипала словами, перескакуючи від Монтегріфо до ван Гюйса, від ван Гюйса до різних загальників, а тоді до другого та третього келиха, які тримала вже не надто твердою рукою. Макс, сидячи поруч із нею, мовчки із апломбом курив — такий собі смаглявий, добре вбраний племінний огир. Сесар, відчужено посміхаючись, раз по раз зволожував губи в келиху джину з лимоном, а потім витирав їх носовичком, якого діставав з верхньої кишені піджака. Іноді він зморгував, наче повертався звідкілясь іздаля, і, схилившись до Хули, неуважно гладив її руку.

— У цій справі, — пояснювала Менчу Серхіо, — є два типи людей, голубе: ті, хто малюють, і ті, хто заробляють гроші... І дуже зрідка це ті самі люди, — вона глибоко зітхала, схвильована юністю співрозмовника. — А ви, молоді митці, такі-от біляві, такі чарівні, — галерейниця нишком обпекла Сесара уїдливим поглядом. — Такі апетитні.

Сесар визнав за необхідне поволі повернутися з далекої далини, де щойно перебував.

— Не слухай, мій юний друже, цих голосів, що отруюють твій золотий дух, — проказав він неквапно й похмуро, начеб висловлював Серхіо не пораду, а співчуття. — Ця жінка мовить зміїним язиком, як і всі вони, — він подивився на Хулію, поцілував їй руку й уточнив. — Перепрошую. Майже всі.

— І хто це каже! — Менчу скривила губи. — Наш доморощений Софокл. Чи то був Сенека?.. Я маю на увазі того мудрагеля, котрий мацав юнаків, посмоктуючи цикуту.

Сесар глянув на Менчу, зробив паузу, щоб знов ухопити нитку розмови, й, відкинувшись головою на спинку дивана, театрально заплющив очі.

— Шлях митця — я кажу це тобі, мій юний Алківіаде, чи краще Патрокле, а може, Серхіо... — Шлях митця — це подолання одна по одній перешкод, поки нарешті йому не пощастить зазирнути всередину себе самого... Важке завдання, якщо поруч немає проводиря Вергілія... Розумієш цю тонку параболу, хлопчику?.. Саме так митець урешті-решт пізнає вільні радості найсолодшої втіхи. Його життя стає чистою творчістю, і йому вже непотрібні мізерні зовнішні чинники. Він далеко, дуже далеко від решти подібних до нього, але жалюгідних створінь. Відтепер у ньому живуть простір та зрілість.

Почулося кілька глузливих оплесків. Спантеличений Серхіо усміхнено позирав на присутніх. Хулія розсміялася.

— Не звертай на нього уваги. Всі ці сентенції він, поза сумнівом, у когось запозичив. Він завжди гак лукавить.

Сесар розплющив одне око.