Розділ «VI. ПРО ШАХІВНИЦІ ТА ДЗЕРКАЛА»

— Коли тільки захочеш, можеш прийти й поцілувати мене.

Хулія не могла пригадати, коли дізналася, що Сесар гомосексуаліст. Мабуть, вона усвідомлювала це мало-помалу, завдяки чи то якимсь незначним деталям, чи то інтуїції. Одного дня — їй тоді виповнилося дванадцять років — одразу після школи Хулія зайшла до антикварної крамниці й завважила, як Сесар погладив по щоці якогось юнака. Тільки це: короткий дотик кінчиками пальців, і все. Юнак пройшов повз Хулію, посміхнувся їй і зник. Сесар саме закурив сигарету й довго дивився на дівчинку, перш ніж заходився заводити свої годинники.

Кілька днів по тому, бавлячись фігурками роботи Бустеллі, Хулія запитала:

— Сесаре... Тобі подобаються дівчата?

Антиквар сидів за письмовим столом і гортав свої книги. Здавалося, він не почув запитання. Та невдовзі підвів голову і спокійно уп’явся блакитними очима в очі Хулії.

— Єдина дівчина, яка мені подобається, це ти, принцесо.

— А інші?

— Які інші?

Жоден із них не зронив більше ні звуку. Але того вечора, перед тим як заснути, Хулія думала про слова Сесара й почувалася щасливою. Ніхто не відніме його у неї; такої небезпеки не було. І він ніколи не піде далеко, туди, звідки не повертаються, як не повернувся тато.

Потім настали інші часи. Часи розповідей у золотавому освітленні антикварної крамниці: молодість Сесара, Париж та Рим перемішалися в них з історією, мистецтвом, книгами та пригодами. А ще спільні міфи. «Острів скарбів», що читався розділ за розділом серед старих скринь та поржавілої зброї. Бідолашні сентиментальні пірати, які в місячні ночі на Карибському морі відчували, як лагіднішають їхні кам’яні серця, коли вони згадують своїх старих матерів. Адже й пірати мали матерів, навіть такі непроторенні негідники, як відомий своєю жорстокістю Джеймс Гак, котрий, проте, наприкінці кожного місяця надсилав кілька іспанських золотих дублонів, щоб полегшити старість жінці, яка спородила його на світ. А між цими історіями Сесар діставав із якоїсь скрині пару старих шабель і втаємничував Хулію у фехтувальні прийоми флібустьєрів, показуючи положення «до бою» та відступ, різницю між колючим і ріжучим ударами, а ще навчав, як правильно кидати абордажний гак. Він діставав також секстант, щоб вона вміла орієнтуватися по зорях. І стилет зі срібним руків’ям роботи Бенвенуто Челліні, котрий, окрім того що був злотником, пострілом із аркебузи вбив бурбонівського офіцера під час грабування Риму. І жахливий кинджал — довгий та фатальний, — що ним паж Чорного Принца добивав повалених на землю французьких лицарів, устромляючи його в прорізи в їхніх шоломах під час битви біля Кресі...

Минули роки, і Хулія подорослішала. Тепер уже Сесарові доводилося мовчки вислуховувати її зізнання. Перше кохання в чотирнадцять років. Перший коханець у сімнадцять. У таких випадках антиквар слухав її мовчки, тримаючи свої думки при собі. Лише щораз наприкінці посміхався.

Хулія ладна була віддати будь-що, аби тільки цієї ночі бачити перед собою його посмішку, яка додавала їй хоробрості й водночас позбавляла події значущості, надавала їм їхнього справжнього виміру в круговерті світу й неспинному плині життя. Однак Сесара поруч не було, тож вона мусила протистояти їм сама. Як часто повторював антиквар, ми не завжди маємо можливість обирати товариство чи долю.

Вона приготувала собі склянку горілки з льодом і, посміхнувшись, заклякла в темряві перед роботою ван Гюйса. А ще — і Хулія мусила це визнати — їй здавалося, буцімто, якщо й скоїться якесь лихо, то з кимось іншим. «З головним героєм ніколи нічого не трапляється, — згадала вона, зробивши ковток, і кубик льоду вдарився об її зуби. — Вмирають тільки інші — другорядні персонажі, як оце Альваро». Вона чудово пам’ятала, що пережила вже сотню таких пригод і завжди виходила сухою з води, дякувати Богові... Чи кому? Чортові?

Хулія глянула на своє віддзеркалення у венеціанському люстрі: ще одна тінь серед інших тіней, бліда пляма обличчя, невиразний обрис, великі темні очі — Аліса визирала зі свого Задзеркалля. Потім вона подивилася на картину ван Гюйса — в намальоване люстро, де відбивалося інше, венеціанське: у відбиття відбиття відбиття. І знову відчула запаморочення й подумала, що о цій порі дзеркала, картини та шахівниці зле жартують з уявою. А може, просто час і простір стають зрештою всього-на-всього відносними, а отже, зневаженими поняттями. Дівчина зробила ще один ковток, і кубик льоду знову вдарився об її зуби, а в неї виникло відчуття, що варто простягнути руку, і вона зможе поставити склянку на вкритий зеленою скатертиною стіл, якраз туди, де містився прихований напис, — між незрушною рукою Роже Араського та шахівницею.

Вона наблизилася до картини. Беатріса Остенбурзька, котра сиділа з опущеними очима біля стрілчастого вікна, поринувши в читання книги, що її тримала на колінах, нагадувала Хулії Богородиць, якими їх зображали доренесансні фламандські художники: із зачесаним назад білявим волоссям, туго зібраним на голові під майже прозорим очіпком. Біла шкіра. Урочиста й відчужена у своєму чорному вбранні, такому відмінному від зазвичай яскраво-червоних, типових для Фландрії суконь із шерсті, коштовнішої за шовк та парчу. Чорний колір — тепер Хулія чудово це розуміла — символізував жалобу. Це був чорний колір удівства, в який Пітер ван Гюйс, геніальний любитель символів та парадоксів, одягнув її. Але вдівства не по чоловіку, а по вбитому коханцю.

Овал її обличчя був тонким, досконалим, а схожість із ренесансними Богородицями підкреслювалася кожним нюансом, кожною деталлю. Однак це була не італійська Богородиця з тих, що їх зобразив Джотто, — господиня, годувальниця і навіть коханка, і не французька — матір та королева. Це була Богородиця буржуазна — дружина шанованого синдика чи дворянина, якому належали розлогі рівнини із замками, хуторами, річками та дзвіницями — на кшталт тієї, що височіла посеред краєвиду, який даленів за вікном. Богородиця дещо самовдоволена, незворушна, спокійна та холодна — втілення тієї північної краси a la maniera ponentina[21], що мала надзвичайний успіх у південних країнах — Іспанії та Італії. І блакитні — чи це тільки здавалося — очі, їхній відсутній погляд, зосереджений лише на книзі, а проте проникливий, як у всіх фламандських жінок на картинах ван Гюйса, ван дер Вейдена, ван Ейка. Загадкові очі, які старанно приховували, на що вони дивляться чи воліли б дивитися, які думки володіють ними. І які почуття.

Хулія запалила нову сигарету. Смак тютюну та горілки змішався й гірчив у роті. Вона відкинула з чола пасмо волосся й, торкнувшись пальцями поверхні картини, провела ними по губах Роже Араського. У золотавому сяйві, що огортало лицаря своєрідною аурою, його сталевий захисний комір яснів м’яким, майже матовим блиском, як добре оброблений метал. Спершись підборіддям на великий палець правиці, освітленої цим лагідним ореолом, Роже Араський із наче викарбуваним на старовинній медалі обличчям сидів, трохи посунувшись уперед й уп'явши погляд у шахівницю, що символізувала його життя та смерть, і мовби не помічав жінки з книгою позаду себе. Та, можливо, його думки ширяли далеко від шахів, можливо, вони линули до тієї Беатріси Бургундської, на яку він не дивився через гордість, з обачності чи то просто з поваги до свого сеньйора. В цьому випадку тільки його думки були вільні й могли бути зверненими до неї, так само як і думки дами в цю мить, можливо, були далекими від сторінок книги, яку вона тримала, а її очі, хоча їхній погляд не був звернений до нього, все ж тішилися тим, що бачили широку спину лицаря, його елегантну спокійну позу; і можливо, вона згадувала його руки та шкіру або лише відгомін стриманого мовчання, сумного та безсилого погляду його закоханих очей.

Обидва люстра — венеціанське та намальоване — поміщали Хулію всередину якогось химерного простору, роблячи невиразною межу між тим, що знаходилося по різні боки поверхні картини. Золотаве світло огорнуло і її, Хулію, коли повільно, ледь не спираючись на вкритий зеленою скатертиною намальований стіл, вона дуже обережно, щоб не перекинути розставлені на шахівниці фігури, нахилилася до Роже Араського й ніжно поцілувала його в куток холодних вуст. А коли обернулася, завважила, як блищить орден Золотого руна на червоному оксамитовому камзолі іншого гравця, Фердинанда Алтенгоффена, герцога Остенбурзького, темні непроникні очі якого уважно дивилися на неї.

Коли настінний годинник пробив третю, в попільничці вже було повно недопалків, а майже порожні філіжанка та кавниця стояли серед книг і документів. Хулія відкинулася на спинку стільця й дивилася на стелю, намагаючись дати лад своїм думкам. Вона запалила всі лампи, що були в помешканні, аби відігнати примар, які підступали до неї з усіх боків, і межі реальності поволі знову окреслювалися, займаючи своє місце у часі та просторі.

Зрештою Хулія дійшла висновку, що існували інші, значно практичніші способи бачення цього питання. Інша точка зору, поза сумнівом, більш адекватна, якщо розглядати себе не як Алісу, а як уже дорослу Венді. Для цього треба було лише заплющити очі, а тоді знову розплющити їх і подивитися на ван Гюйса так, як зазвичай дивляться на написану п’ять століть тому картину, й узяти олівець та аркуш паперу. Так вона і вчинила, допивши перед тим холодну каву. «О цій порі, — подумала Хулія, та ще й коли зовсім немає сну і найбільше мучить страх зірватися у прірву ірраціонального, дати лад своїм думкам у світлі останніх подій було б незле. Зовсім незле». Отож вона почала записувати: