Розділ «VI. ПРО ШАХІВНИЦІ ТА ДЗЕРКАЛА»

I. Картина датована тисяа чотириста сімдесят першим роком. Шахова партія. Таємниця. Що сталося насправді між Фердинантом Алтенгоффеном, Беатрісою Бургундською та Роже Араським? Хто наказав убити лицаря? До чого тут шахи? Чому ван Гюйс намалював цю картину? Чому, написавши «Quis necavit equitem», ван Гюйс зафарбував напис? Боявся, що його теж уб’ють?

II. Я розповідаю про відкриття Менчу. Звертаюся до Альваро. Він уже в курсі: з ним хтось консультувався. Хто?

III. Альваро знаходять мертвим. Мертвим чи вбитим? Очевидний зв’язок із картиною чи, можливо, з моїм візитом і моїм дослідженням. Чи існує щось таке, чого хтось не хоче, щоб це знали? Чи з’ясував Альваро щось важливе, чого не знаю я?

IV. Незнайомець (можливо, це вбивця — чоловік чи жінка) надсилає мені зібрані Альваро документи. Знав Альваро щось таке, що інші вважали небезпечним? Що, на думку цього незнайомця (незнайомців), мені можна знати, а що не можна?

V. Якась білявка приносить конверт до «Урбекспресу». Причетна вона до смерті Альваро чи це просто посередниця?

VI. Помирає Альваро, а не я (поки), хоча ми обоє досліджуємо одну тему. Схоже навіть на те, що мені намагаються полегшити роботу або спрямувати її на щось мені не відоме. Цікавить їх картина через свою фінансову цінність? Цікавить моя робота з її реставрації? Цікавить напис? Цікавить проблема шахової партії? Вони зацікавлені в тому, щоб оприлюднити чи приховати певні історичні факти? Що може пов’язувати якусь людину XX століття з драмою, що сталася в XV столітті?

VII. Головне питання (поки): Чи задовольнить можливого убивцю збільшення ціни картини на аукціоні? Чи є в картині щось таке, чого я досі не виявила?

VIII. Імовірність того, що питання полягає не в цінності картини, а в таємниці відтвореної на ній партії. Робота Муньйоса. Шахова задана. Як це може спричинити смерть людини через п’ять століть? Це не лише смішно, а й безглуздо. (На мою думку. )

IX. Чи загрожує мені небезпека? Можливо, вони сподіваються, що я виявлю щось іще, що я працюватиму на них, не здогадуючись про це. Можливо, я досі жива, бо потрібна їм.

Вона згадала слова, почуті від Муньйоса, коли той вперше опинився перед роботою ван Гюйса, й почала відтворювати це на папері. Шахіст говорив тоді про наявність у картині різних рівнів. [22] Розтлумачення одного з них могло привести до розуміння їх усіх.

Рівень 1. Місце дії на картині. Підлога, що має вигляд шахівниці, на якій знаходяться персонажі.

Рівень 2. Персонажі картини: Фердинанд, Беатріса, Роже.

Рівень 3. Шахівниця, за якою двоє персонажів розігрують партію.

Рівень 4. Фігури, що символізують трьох персонажів.

Рівень 5. Намальоване люстро, в якому перевернуто відбиті шахова партія та персонажі.

Вона уважно дивилася на результат, креслячи лінії між різними рівнями, однак спромоглася виявити хіба що кілька тривожних зв’язків. П’ятий рівень включав чотири попередні, перший співвідносився з третім, другий із четвертим... Дивне коло, що замикалося само в собі (див. рис. 7).

«Правду кажучи, — сказала вона собі, вивчаючи цю доволі цікаву схему, — все це марнославне гаяння часу». Всі виявлені нею зв'язки свідчили лише про витончений розум автора картини. Але це не могло прояснити смерть Альваро — чи то він сам посковзнувся у ванній, чи то йому хтось допоміг це зробити — через п’ятсот років після написання «Шахової партії». Хоч би які стрілочки та рамки креслила Хулія, картина ван Гюйса не могла містити нічого дотичного до Альваро чи до неї самої, бо художник не міг передбачити їхньої появи на світ... А раптом міг? В голові у неї зародилася тривожна думка. Споглядаючи цю повну символів картину, чи повинен був глядач надавати їм того чи іншого значення, чи ці значення містилися в ній, відколи її було створено?

Хулія продовжувала креслити стрілочки та рамки, коли раптом задзеленчав телефон. Захоплена зненацька, вона підвела голову й перевела погляд на апарат, що стояв на килимі, не наважуючись підняти слухавку. Хто б це міг телефонувати о пів на четверту ночі? Жодна з можливих відповідей не заспокоювала її, і телефон продзеленчав іще чотири рази, перш ніж вона зрушила з місця. Хулія йшла до нього повільно, непевною ходою, коли це зненацька подумала: якщо дзвінки урвуться до того, як вона дізнається, хто їй телефонував, буде ще гірше. Дівчина уявила, що решту ночі сидітиме, зіщулившись, на дивані й перелякано дивитиметься на апарат в очікуванні нових дзвінків... Про таке не могло бути й мови. Вона мало не розлючено схопила слухавку.

— Алло! — Полегшене зітхання, що несамохіть вихопилося в неї, либонь, почув навіть Муньйос, котрий урвав свої пояснення й запитав, чи з нею все гаразд. Він перепрошував, що зателефонував о цій порі, але йому здалося, що справа варта того, щоб її розбудити. Він сам був дещо схвильований, тому й дозволив собі таку вільність.

— Що? Саме так. Лише п’ять хвилин тому... Алло!.. Ви слухаєте? Тепер уже напевне відомо, яка фігура з їла білого коня.