Розділ «VI. ПРО ШАХІВНИЦІ ТА ДЗЕРКАЛА»

— Поки що ніхто не пов’язує смерть Альваро з картиною.

— Твої слова та Богові б у вуха! Проте поліцейські такі безцеремонні, що, можливо, вже зв’язалися з моїм клієнтом... Або з цією пройдисвіткою Лолою... У кожному разі все так ускладнилося, що я готова перекласти цю проблему на «Клеймор», одержати свої комісійні, і крапка.

Крізь мокре скло все довкола здавалося сірим та невиразним, утворюючи біля автівки якийсь химерний краєвид. Хулія подивилася на приятельку.

— До речі, сьогодні я вечеряю з Монтегріфо.

— Що ти кажеш?

— Те, що чуєш. Йому дуже кортить поговорити зі мною про справи.

— Про справи?.. А ще пограти в кота-мишки.

— Я зателефоную і все тобі розповім.

— Я не стулю очей, поки ти цього не зробиш. Бо цей тип також щось відчув. І нехай я залишуся незайманою протягом моїх трьох наступних перевтілень, коли це не так.

— Невже ти не можеш обійтися без непристойностей — я ж тебе просила.

— А я прошу тебе не зраджувати мене, голубонько. Не забувай, я твоя подруга. Найближча подруга.

— Отож вір мені й не жени так.

— Слухай, я заколю тебе кинджалом. Як Кармен у Меріме.

— Гаразд. Але ти проскочила світлофор на червоне. А оскільки машина моя, то й штрафи потім доводиться платити мені.

Хулія глянула у дзеркальце водія і завважила іншу автівку — синій «форд» із затемненим склом, — який також проскочив за ними на червоне світло і за мить зник, повернувши праворуч. їй здалося, нібито цю машину вона вже бачила, коли вийшла з кур’єрської агенції, — та стояла біля тротуару на протилежному боці вулиці. Втім через інтенсивний рух і дощ дізнатися це напевне було неможливо.

Пако Монтегріфо був із тих типів, які чорні шкарпетки залишають шоферам та офіціантам, а самі змалку носять темно-сині. Пошитий у кравця костюм аукціоніста сидів бездоганно і також був темного кольору, тільки сірого, із охайно розстебнутими нижніми ґудзиками на обох рукавах, наче його власник зійшов зі сторінок якогось журналу високої чоловічої моди. Сорочка з віндзорським комірцем, шовкова краватка та хусточка, що скромно визирала з нагрудної кишені, робили бездоганним вигляд аукціоніста, котрий підвівся з одного із крісел, що стояли у вестибюлі, й зробив кілька кроків назустріч Хулії.

— Святий Боже, — мовив він, потискаючи її руку й випромінюючи сліпучо-білу посмішку, що приємно контрастувала з його засмаглою шкірою. — Ви така чарівна.

Цей вступ означив першу частину їхньої зустрічі. Він відверто вихваляв чорну оксамитову сукню Хулії, яка щільно облягала її стан; потім вони вмостилися за зарезервованим столиком біля широкого вікна, за яким можна було спостерігати вечірню панораму королівського палацу. Починаючи з цієї миті, Монтегріфо обдарував Хулію безліччю хоч і не зухвалих, але проймаючих поглядів та спокусливих посмішок. Після аперитиву, поки офіціант розставляв закуски, директор «Клеймора» перейшов до коротких запитань, що вимагали розважливих відповідей, які він вислуховував, спершись підборіддям на сплетені пальці рук та з напіврозкритим ротом, підкреслюючи таким чином свій інтерес, що не могло не тішити співрозмовницю, і водночас скориставшись нагодою продемонструвати білість своїх зубів, у яких відбивалося полум’я свічок.

Єдиним натяком на ван Гюйса до того, як їм подали десерт, можна було вважати те, що Монтегріфо, ретельно добираючи вино до риби, замовив біле бургундське. «На честь мистецтва», — дещо по-змовницьки проказав він, не забувши при цьому виголосити короткий спіч про французькі вина.

— Це питання, — пояснював він, поки офіціанти продовжували обставляти стіл, — з віком переживає цікаву еволюцію... Спочатку ти палкий прихильник бургундського — червоного чи білого: воно — твій кращий друг, поки тобі не виповнилося тридцяти п’яти років... Однак потім, не зраджуючи бургундське, треба переходити на бордоське вино для дорослих, серйозне та злагідне. Лише після сорока років людина готова заплатити цілий статок за ящик «Петрю» чи «Шато д’Ікем».