Розділ «VI. ПРО ШАХІВНИЦІ ТА ДЗЕРКАЛА»

Монтегріфо покуштував вино й схвально звів брови, і Хулія належно оцінила цей спектакль, готова якнайприродніше підтримати його гру. Вона навіть дістала задоволення від вечері та банальної розмови і подумки вирішила, що за інших обставин аукціоніст з його поважною манерою говорити, засмаглими руками та тонким ароматом парфумів, добре вичиненої шкіри й дорогого тютюну міг би бути приємним супутником. Навіть незважаючи на його звичку погладжувати вказівним пальцем праву брову та час від часу потайки дивитися на своє віддзеркалення в шибці.

Вони продовжували розмовляти про все, що завгодно, крім картини, навіть після того, як вона доїла свою порцію лососини по-королівськи, а він за допомогою однієї лише срібної виделки покінчив із морським окунем а-ля Сабатіні.

— Справжній кабальєро ніколи не користується ножем для риби, — пояснив Монтегріфо й посміхнувся, позбавивши свій коментар пафосу.

— А як ви відділяєте кістки? — поцікавилася Хулія.

Аукціоніст незворушно витримав її погляд.

— Я ніколи не ходжу до ресторанів, де рибу подають з кістками.

Коли їм принесли десерт і перед Монтегріфо вже стояла філіжанка міцної чорної кави — той замовив собі таку саму, що й Хулія, — він дістав срібний портсигар та обережно витягнув з нього англійську сигарету. Тоді кинув на Хулію погляд, який мав виражати найщирішу прихильність до дівчини, й нахилився до неї.

— Я хочу, щоб ви працювали на мене, — мовив він стиха, мовби побоюючись, що хтось у королівському палаці може його почути.

Хулія взяла сигарету без фільтра й зазирнула в карі очі аукціоніста, котрий поквапився піднести їй вогонь.

— Чому? — коротко спитала вона: в її голосі вчувалася та сама байдужість, наче йшлося про когось іншого.

— Є кілька причин, — Монтегріфо поклав золоту запальничку на портсигар і підштовхував її пальцем, аж поки та не зайняла своє місце в самісінькому його центрі. — Головне, я отримав про вас якнайкращі відгуки.

— Приємно це чути.

— Я кажу серйозно. Як ви самі здогадуєтеся, я наводив довідки. Мені відомо про вашу роботу для музею Прадо та приватних галерей... Ви й досі працюєте в музеї?

— Так. Тричі на тиждень. Зараз я займаюся однією придбаною нещодавно роботою Дуччо ді Буонінсеньї.

— Я чув про цю картину. Таку роботу довірять не кожному. Мені відомо, що ви одержуєте важливі замовлення.

— Іноді.

— Навіть ми в «Клейморі» мали честь виставляти на аукціон деякі відреставровані вами твори. Приміром, Мадрасо з колекції Очоа... Ваша праця дозволила нам на третину збільшити первісну ціну. А минулої весни у нас виставлялася ще одна ваша робота, здається, це був «Концерт» Лопеса де Аяли?

— Ні, «Жінка за піаніно» Рохеліо Егускіси.

— Авжеж, ви маєте рацію, перепрошую. Звичайно, «Жінка за піаніно». Вона зберігалася у вологому приміщенні, і ви чудово виконали свою роботу. — Аукціоніст посміхнувся, бо їхні руки ледь не торкнулися одна одної, коли кожен із них потягнувся до попільнички, щоб струсити попіл. — І вас це задовольняє? Я маю на увазі таку нестабільну роботу. — Він знову широко посміхнувся, виставивши напоказ сліпучо-білі зуби. — Роботу вільного художника.

— Я не нарікаю, — Хулія, примруживши очі, роздивлялася крізь дим свого співрозмовника. — Друзі дбають про мене, знаходять замовлення. До того ж за своєю натурою я людина незалежна.