Розділ «XV. ЕНДШПІЛЬ КОРОЛЕВИ»

— Завдяки цьому йолоп залишився живим, — додав він, підводячись із крісла, й, здавалося, йому було шкода, що Макс живий та здоровий. Підвівшись, Сесар глянув на Хулію, тоді на Муньйоса, які продовжували мовчки дивитися на нього, потім пройшовся по кімнаті, і килим стишив зроблені ним кілька кроків.

— Я мав би вчинити, як Макс, — чимдуж тікати, бо гадки не мав, чи не з’явиться, бува, з хвилини на хвилину поліція. Але тут у справу втрутилося те, що можна було б назвати питанням моєї честі як митця, тож я перетягнув Менчу до спальні і... Ну, сама знаєш: трохи підправив декорації, бо був певен, що рахунок за все пред’являть Максові. Це забрало не більше п’яти хвилин.

— Навіщо ти зробив оте з пляшкою?.. В цьому не було потреби. Вийшло огидно та жахливо.

Антиквар цокнув язиком. Тоді зупинився перед однією з картин, що висіли на стінах, — то був «Марс» Луки Джордано, — й задивився на неї так, наче це бог у середньовічному обладунку з лискучими крильцями на шоломі мав дати відповідь на запитання Хулії.

— Пляшка, — пробурмотів Сесар, не обертаючись, — лише додатковий мазок... Натхнення останньої миті.

— Яке не мало жодного стосунку до шахів, — наголосила Хулія, і її голос був різким, наче змах леза. — Радше це було зведенням рахунків. З усім жіноцтвом.

Антиквар не озвався. Він і далі мовчки роздивлявся картину.

— Я не почула твоєї відповіді, Сесаре. А ти завжди мав відповіді на всі запитання.

Він повільно обернувся до неї. Цього разу його погляд не благав про поблажливість і в ньому не прозирала іронія: він був далеким, непроникним.

— Потім, — мовив нарешті антиквар якимось відсутнім тоном, наче він не чув слів Хулії, — я надрукував на твоїй машинці хід, загорнув запаковану Максом картину в газету і вийшов із нею під пахвою. От і все.

Він проказав це безбарвним, позбавленим будь-якої інтонації голосом, ніби розмова вже не цікавила його. Однак Хулія була далека від думки, що питання вичерпано.

— Навіщо було вбивати Менчу?.. Адже ти будь-якої миті міг вільно зайти до мене додому й так само вийти. Існувало безліч інших способів украсти картину.

Очі антиквара знову пожвавішали.

— Бачу, принцесо, ти намагаєшся надати викраденню картини перебільшеного значення... Насправді це була просто ще одна деталь, бо в усій цій історії одні обставини доповнюють інші. Це однаково, що робити мертву петлю, — він замислився, силкуючись добрати потрібні слова. — Менчу мусила вмерти з кількох причин: деякі з них згадувати зараз якось не випадає, а деякі згадати просто-таки необхідно, вони, сказати б, мають суто естетичний характер: приміром, наш друг Муньйос дивовижним чином виявив зв’язок між прізвищем Менчу та з’їденою на шахівниці ладдею; інші причини більш глибинні... Я організував усе це, щоб звільнити тебе від пут, від згубних впливів, щоб урвати всі твої зв’язки з минулим. Менчу, на своє лихо, з її природженою дурістю та вульгарністю була одним із таких ланцюгів, так само як і Альваро.

— А хто дав тобі право розпоряджатися на власний розсуд життям та смертю?

На губах антиквара з’явилася мефістофельська посмішка.

— Я сам дав собі таке право. І вибач, якщо це звучить занадто зухвало... — здавалося, він раптом згадав про присутність шахіста. — Щодо решти партії, я мав обмаль часу. Муньйос, наче нишпорка, йшов по моїх слідах. Ще пара ходів, і він би вказав на мене пальцем. Проте я був певен, що наш дорогий друг не втрутиться, поки не переконається в усьому з цілковитою точністю. З іншого боку, він уже напевне знав, що тобі ніщо не загрожує... Він теж свого роду митець. Тому й не обмежував мене в моїх діях, поки шукав докази, які мали підтвердити його аналітичні висновки... Я правду кажу, друже Муньйосе?

У відповідь шахіст лише повільно хитнув головою. А Сесар наблизився до столика, на якому стояли шахи. Він оглянув фігури, потім обережно, наче вона була скляною, взяв білу королеву й довго дивився на неї.

— Учора надвечір, — знову заговорив він, — коли ти працювала в майстерні музею Прадо, я зазирнув туди за десять хвилин до закриття. Пройшовся залами першого поверху й причепив картку до картини Брейгеля. Потім зайшов до кав’ярні випити кави, трохи зачекав і зателефонував тобі. От і все. Єдине, чого я не міг передбачити, — це того, що Муньйос видобуде з-під шару пилу в клубній бібліотеці те давнє шахове видання. Я й сам забув про його існування.

— Тут дещо не збігається, — озвався раптом Муньйос, і Хулія здивовано обернулася до нього. Схиливши голову набік, шахіст дивився на Сесара, і в його очах палали ті самі допитливі вогники, як і тоді, коли він зосереджено втуплював погляд у шахівницю, вивчаючи можливі наслідки не надто вдалого ходу. — Ви чудовий гравець, ми обидва це знаємо. Або принаймні маєте всі передумови, щоб бути таким. А проте, я не думаю, що ви могли б зіграти цю партію так, як зіграли... Ваші комбінації були надто бездоганними, неймовірними для людини, яка сорок років не торкалася шахів. У цій грі важать практика, досвід, тож я певен, що ви нам збрехали. Або ви багато грали протягом цих років, або вам хтось допомагав. Мені прикро, що я мушу ранити ваше самолюбство, Сесаре. Але ви маєте спільника.