Розділ «XV. ЕНДШПІЛЬ КОРОЛЕВИ»

Ніколи досі мовчанка, що запала між ними після цих слів, не була такою тривалою та напруженою. Хулія розгублено поглядала на них, не в змозі повірити в те, що сказав шахіст. Вона вже була готова розтулити рота й вигукнути, що все це — несосвітенна нісенітниця, коли завважила, що Сесар, обличчя якого перетворилося на непроникну маску, іронічно звів брову. Посмішка, що з’явилася на його губах, виражала визнання та захоплення. Антиквар схрестив руки на грудях, глибоко зітхнув і ствердно хитнув головою.

— Дорогенький, — мовив він неквапно, розтягуючи слова. — Ви заслуговуєте на більше, ніж бути просто безвісним шахістом, який у вихідні грає в районному клубі, — правою рукою він зробив порух, мовби вказуючи на присутність когось, хто весь цей час був поряд із ними, але залишався в тіні, що огортала кутки вітальні. — Я й справді маю спільника. їй-богу, маю, хоча в цьому випадку він може почуватися в безпеці, поза будь-якими діями правосуддя. Хочете знати його ім’я?

— Сподіваюсь, ви його назвете.

— Звичайно, назву, бо не думаю, що це йому якось зашкодить. — Антиквар знову посміхнувся, цього разу ширше, ніж перед тим. — Гадаю, ви не образитеся, шановний друже, що я залишив собі цю невелику втіху. Повірте, мені дуже приємно упевнитися, що ви не змогли розкрити все. Ви не здогадуєтеся, про кого йдеться?

— Правду кажучи, ні. Але певен, що я з ним незнайомий.

— Щодо цього ви абсолютно праві. Його звати Альфа ПК-1212, це персональний комп’ютер, що працює зі складною шаховою програмою, розрахованою на двадцять рівнів гри... Я придбав його на другий день після того, як убив Альваро.

Уперше відтоді, як вони познайомилися, Хулія завважила на обличчі Муньйоса подив. Вогники в його очах згасли, рот був трохи розтулений.

— Ви нічого не скажете? — запитав антиквар, з цікавістю дивлячись на нього.

Муньйос мовчки зміряв Сесара довгим поглядом, тоді обернувся до Хулії.

— Дайте мені сигарету, — безбарвним голосом мовив він.

Дівчина простягнула йому пачку, й шахіст покрутив її в пальцях, перш ніж узяти й сунути до рота сигарету. Хулія піднесла йому вогник, і він неквапно глибоко затягнувся, наповнюючи легені димом. Здавалося, він був десь за тисячі кілометрів.

— Це тяжко, еге ж? — Сесар стиха засміявся. — Весь цей час ви грали проти звичайного комп’ютера, проти машини, позбавленої емоцій та почуттів... Погодьтеся, йдеться про вишуканий парадокс, який міг би слугувати чудовим символом часу, в якому ми живемо. У Едгара Аллана По всередині неймовірного «Гравця з Мелцела» була схована людина... Пам’ятаєте? Однак усе змінюється, мій друже. Тепер людина приховує автомат, — він підніс угору білу королеву із пожовклої з плином часу слонової кістки й показав її Муньйосу, насмішкувато ведучи далі: — І весь ваш талант, ваша уява, ваша надзвичайна здатність до математичного аналізу, дорогий сеньйоре Муньйос, мають свій еквівалент (як іронічний відбиток у дзеркалі, що повертає нам карикатурний образ того, чим ми насправді є) у вигляді звичайної пластмасової дискети, яка вміщається на долоні... Я дуже боюся, що, як і Хулія, після всього цього ви вже не будете таким, як досі. Хоча у вашому випадку, — обличчя антиквара зробилося задумливим, — я сумніваюся, що ви виграєте від такої переміни.

Муньйос не відповів. Він просто стояв, знову засунувши руки в кишені плаща й затиснувши в зубах сигарету, дим якої змушував його примружувати безбарвні очі; тепер він був схожий на неохайного детектива з якогось чорно-білого фільму, котрий являв пародію на самого себе.

— Мені прикро, — підсумував Сесар, і, здавалося, це було сказано щиро. Потім він знову поставив королеву на шахівницю з виглядом людини, котра завершує приємний вечір, і подивився на Хулію.

— А насамкінець, — мовив він, — я вам дещо покажу.

Він підійшов до бюро з червоного дерева, висунув одну з шухляд і дістав звідти товстий запечатаний конверт і три порцелянові фігурки роботи Бустеллі.

— Твоя винагорода, принцесо, — антиквар лукаво посміхнувся до дівчини. — Тобі знову пощастило розшукати скарб. Тепер ти можеш робити з ним усе, що заманеться.

Хулія недовірливо дивилася на фігурки та конверт.

— Не розумію.

— Зараз зрозумієш. Бо протягом цих тижнів я мав удосталь часу, щоб подбати про твої інтереси... В даний момент «Шахова партія» знаходиться в належному місці — у сейфі одного швейцарського банку, орендованому акціонерним товариством, яке існує лише на папері й зареєстроване в Панамі... Швейцарські адвокати та банкіри — люди доволі нудні, проте ретельні, вони не ставлять жодних запитань, поки ти поважаєш закони їхньої країни й платиш їм відповідні гонорари, — він поклав конверт на столик, ближче до Хулїї. — В цьому акціонерному товаристві, вся інформація про яке міститься тут, у конверті, тобі належать сімдесят п’ять відсотків акцій; один швейцарський адвокат, про якого я тобі якось розповідав, на ім’я Деметріус Циглер, мій давній приятель, узяв на себе всі формальності. І ніхто, крім нас і ще однієї людини, про яку ми поговоримо трохи згодом, не знає, що в цьому сейфі якийсь час знаходитиметься картина Пітера ван Гюйса... Тим часом історія «Шахової партії» перетвориться на головну мистецьку подію. Геть усі — засоби масової інформації, спеціалізовані журнали — досхочу смакуватимуть цей скандал. За попередніми підрахунками, міжнародна ціна картини може сягнути кількох мільйонів... Доларів, звичайно.