Розділ «XV. ЕНДШПІЛЬ КОРОЛЕВИ»

— Того ранку, коли ми атакували синій «форд», я кохала тебе, Сесаре.

Вона інстинктивно звернулася до освітленої половини, однак відповіла їй та, що залишалася в тіні:

— Я знаю. І цього досить, щоб виправдати все... Я гадки не мав, що робить там ця машина, її поява заінтригувала мене так само, як і тебе. Ба навіть більше, з цілком зрозумілих причин: ніхто не просив їх туди потикатися, вибач мені на слові, люба, — він повільно похитав головою, пригадуючи. — Мушу визнати, ці кілька метрів, які ми подолали разом, — ти з пістолетом, а я з такою патетичною на вид кочергою в руці, й напад на тих двох бовдурів, коли ми ще не знали, що це нишпорки головного інспектора Фейхоо... — Антиквар розвів руками, наче йому бракувало слів. — Це було насправді чудово. Я дивився, як ти йшла просто на ворога, — насупивши брови та зціпивши зуби, мужня й страшна, немов мстива фурія, — і, присягаюсь тобі, водночас із власним збудженням відчував ще й велику гордість. «Ось де цілеспрямована жінка», — захоплено думав я... Якби ти мала інший характер — хисткий чи ламкий, — я нізащо не піддав би тебе цьому випробуванню. Але ж я знаю тебе від народження. Тож був певен, що ти вийдеш із нього оновленою, більш стійкою та сильною.

— Хоча за це довелося дуже дорого заплатити, ти так не гадаєш? Альваро, Менчу... Ти сам.

— Авжеж, Менчу, — антиквар начеб щось пригадував, здавалося, він ніяк не може второпати, кого мала на увазі Хулія. — Бідолашна Менчу, вона вплуталася в надто складну для себе гру... — Нарешті він нібито пригадав і спохмурнів. — Певною мірою це — облишмо зайву скромність — була блискуча імпровізація. Я зателефонував до тебе рано-вранці, щоб дізнатися, чим усе скінчилося. Відповіла Менчу й сказала, що тебе немає. Мені здалося, що вона поквапилася покласти слухавку, тепер нам уже відомо, чому. Вона чекала на Макса, щоб здійснити безглуздий план викрадення картини. Звичайно, я цього не знав. Та щойно сам поклав слухавку, одразу уявив свій власний хід: Менчу, картина, твій дім... За півгодини я вже дзвонив у твої двері, перевтілившись у білявку в плащі.

Дійшовши до цього місця, Сесар посміхнувся, мовби пропонуючи Хулії знайти у цій історії якісь кумедні моменти.

— Я завжди казав тобі, принцесо, — провадив далі антиквар, звівши одну брову, наче розповідаючи без надії на успіх кепський жарт, — що твоїм дверям бракує кутового вічка, щоб знати, хто дзвонить. Можливо, Менчу не відчинила б їх білявці в темних окулярах. Однак вона почула голос Сесара, який сказав, що прийшов від тебе і має щось терміново їй переказати. їй не залишалося нічого іншого, як відчинити двері, що вона й зробила. — Антиквар підняв руки догори, мовби посмертно вибачаючи Менчу її помилку. — Гадаю, в цю мить вона думала, що я можу зірвати їхню з Максом операцію, однак занепокоєння обернулося на подив, щойно вона побачила на порозі незнайому жінку. Я мав час роздивитися вираз її очей — здивованих і широко розплющених, — перш ніж завдав удару в трахею. Певен, що вона померла, так і не зрозумівши, хто її вбив... Я зачинив двері й уже був зібрався все підготувати, коли несподівано почув, як хтось повертає ключ у замковій щілині.

— Це був Макс, — без потреби уточнила Хулія.

— Звичайно. Це був той самий жевжик, котрий прийшов уже вдруге, — я збагнув це згодом, після того як він розповів тобі все в поліцейському відділку, — щоб забрати картину й зробити пожежу у твоєму домі. Наполягаю, це був безглуздий план, хоча й напрочуд характерний для Менчу та цього телепня.

— Але ж двері могла відчинити я. Ти подумав про таке?

— Зізнаюся, почувши, як провертається в замковій щілині ключ, я подумав про тебе, а не про Макса.

— І що б ти вчинив? Завдав би й мені удару в трахею?

Він знову подивився на неї з болем несправедливо скривдженої істоти.

— Це запитання, — він добирав слова, — зайве й жорстоке.

— Та невже?

— Певна річ. Не знаю, якою саме була б моя реакція, бо на якусь мить я розгубився, і тільки про те й думав, що треба десь сховатися... Я метнувся до ванної і зачаївся там, силкуючись зрозуміти, як я звідти виберуся. Однак з тобою нічого б не сталося. Партія 6 завершилася дочасно, на середині. От і все.

Хулія відкопилила нижню губу, вона не йняла віри. Лише відчувала, як слова обпікають їй губи.

— Я не вірю тобі, Сесаре. Більше не вірю.

— Віриш ти мені чи ні, моя люба, це нічого не змінює, — на його обличчі відбилася покора; здавалося, розмова починала його обтяжувати. — Тепер це вже не має значення... Важливо, що це був Макс, а не ти. З-за дверей я чув, як він перелякано повторював: «Менчу, Менчу», але закричати так і не наважився, негідник. А я вже встиг оговтатися. При собі я мав той стилет роботи Челліні, пам’ятаєш? Якби Макс почав нишпорити по кімнатах, то отримав би його в найбезглуздіший спосіб — просто у серце, — щойно прочинив би двері ванної: він би й пискнути не встиг. На щастя для нього і для мене також, йому забракло сміливості щось з’ясовувати: він визнав за краще ушитися й прожогом побіг сходами вниз. Отакий герой.

Сесар зітхнув, але в тому зітханні не було самовтіхи.