Розділ «XV. ЕНДШПІЛЬ КОРОЛЕВИ»

— Не кажи дурниць. Я ніколи б не розпочала все спочатку з Альваро.

— Я не певен щодо цього. Я чудово знаю, що значив для тебе цей негідник... — Антиквар глузливо посміхнувся, мовби привид Альваро, вже незагрозливий, перебував тут і дивився на них. — І тоді, поки ми сварилися, я відчув, що в мені закипає давня ненависть; вона вдарила мені в голову, як твоя підігріта горілка. Це, дівчинко, була така ненависть, якої я ще ніколи не відчував: глибока, безмірна, чарівно латинська ненависть. Тож я підвівся й, мабуть, повівся дещо нестримано, вдавшись до добірної базарної лайки, яку зазвичай приберігаю для виняткових випадків... Спершу цей вибух гніву його нібито здивував. Потім він запалив люльку й засміявся мені в обличчя. Заявив, буцімто це через мене твої з ним стосунки зайшли в глухий кут. Мовляв, це я винен, що ти так і не подорослішала. Мовляв, моя хвороблива та нав’язлива присутність у твоєму житті завжди заважала тобі жити власним життям. «А найгірше те, — додав він, дошкульно посміхаючись, — що в глибині душі Хулія завжди була закохана в тебе, бо ти уособлював для неї батька, якого вона майже не знала... І це триває досі». Сказавши таке, Альваро сунув руку до кишені брюк, посмоктав свою люльку й глянув на мене крізь хмару диму. «Ваш зв’язок, — підсумував він, — це просто недовершене кровозмішення... На щастя, ти гомосексуаліст».

Хулія заплющила очі. Останню фразу Сесар проказав так, що вона немов зависнула в повітрі, а тоді замовк, і присоромлена, збентежена дівчина не наважувалася урвати цю мовчанку. Коли вона нарешті насмілилася глянути на нього, антиквар стенув плечима, так, ніби хотів сказати, що відповідальність лежала вже не на ньому, за те, що він мав іще розповісти.

— Цими словами, принцесо, Альваро підписав собі смертний вирок... Він і далі спокійно курив, сидячи переді мною, але насправді був уже мертвий. Не через те, що він сказав, — зрештою, це була його думка, яка заслуговувала на повагу, як будь-яка інша, — а тому, що його оцінка відкривала мені мене самого, ніби він щойно відсунув завісу, яка протягом років затуляла від мене дійсність. Можливо, тому, що він підтверджував ті гадки, які я відганяв геть, у найвіддаленіший, найтемніший закапелок своєї свідомості, ніяк не бажаючи пролити на них світло розуму та логіки...

Він замовк, наче загубив нитку бесіди, і нерішуче подивився спершу на Хулію, а тоді на Муньйоса. Потім посміхнувся якось двозначно — боязко й злостиво водночас — і знову підніс склянку до губ та відсьорбнув маленький ковток.

— І тоді я раптом відчув осяяння, — Хулія завважила, що рух, який Сесар зробив, коли пив, стер з його губ цю двозначну посмішку. — І перед моїми очима — о диво! — наче у чарівних казках, виник довершений план. Кожна деталь із тих, що досі були розрізненими, знайшла належне їй місце й точний відтінок. Альваро, ти, я, картина... Цей план був пов’язаний також із темною стороною мене самого, з далеким відлунням, забутими відчуттями, приспаними пристрастями... За лічені секунди все окреслилося, немов гігантська шахівниця, на якій кожна людина, кожна думка, кожна ситуація мали відповідний символ, уособлюючись у певній фігурі, і своє точне місце в часі та просторі... Це була Партія з великої літери, видатна гра усього мого життя. І твого також. Бо там було все, принцесо: шахи, пригода, любов, життя та смерть. І наприкінці підносилася ти — вільна від усього й від усіх, чарівна та досконала, відбита у найчистішому дзеркалі — зрілості. Ти повинна була зіграти в шахи, Хуліє; це було неминуче. Ти повинна була вбити нас усіх, щоб нарешті зробитися вільною.

— Святий Боже...

Антиквар заперечливо похитав головою.

— Бог тут ні до чого... Присягаюся, коли я наблизився до Альваро й ударив його в потилицю попільничкою з вулканічного скла, що стояла у нього на столі, я вже не ненавидів його. Це була лише неприємна формальність. Прикра, але необхідна.

Сесар уважно, з цікавістю подивився на свою праву руку. Здавалося, він намагався оцінити, наскільки здатні спричинити смерть ці довгі бліді пальці з добре доглянутими нігтями, які зараз із такою елегантною байдужістю тримали склянку з джином.

— Він упав, як лантух, — незворушно додав антиквар, закінчивши цей огляд. — Заточився й навіть не застогнав, усе ще з люлькою в зубах. Потім, коли він уже лежав на підлозі... Одне слово, щоб бути певним, що він таки помер, я завдав ще одного удару, цього разу краще прорахованого. Зрештою все треба робити добре або не робити зовсім... Що було далі, ти знаєш сама: душ і все інше — це тільки мистецькі мазки. «Brouillez les pistes»[37], — казав Арсен Люпен... Хоча Менчу, упокой Господь її душу, напевне, приписала б ці слова Коко Шанель. Бідолашна... — Сесар відсьорбнув маленький ковток у пам’ять про Менчу й знову втупив погляд у порожнечу. — Я стер свої відбитки пальців носовичком, а попільничку про всяк випадок прихопив із собою й жбурнув до якогось баку для сміття далеко звідти... Не випадає таке казати, принцесо, але як для першого разу мій мозок спрацював по-злочинницьки чудово. Перш ніж піти, я прихопив довідку про картину, яку Альваро збирався передати тобі при зустрічі, й надрукував на його машинці твою адресу на конверті.

— А ще прихопив кілька його білих картонних карток...

— Ні. Це була вигадлива деталь, однак вона спала мені на думку згодом. Повертатися за ними було не варто, тож я купив такі самі в крамниці канцелярських товарів. Утім це сталося через кілька днів. А перед тим я мусив спланувати партію так, аби кожен хід був досконалим. А що ми з тобою домовилися зустрітися ввечері наступного дня у тебе вдома, я повинен був подбати, щоб ти неодмінно одержала повну довідку про картину. Було необхідно, щоб ти дізналася про всі пов’язані з нею подробиці.

— І тоді ти вигадав жінку в плащі...

— Так. І тут я мушу зробити тобі одне зізнання. Зазвичай я не вдаюся до перевдягань, мені такий театр не до душі... Колись, у юності, я кілька разів переряджався в жінку заради втіхи, наче ішлося про карнавал чи щось таке. Але завжди робив це наодинці, перед дзеркалом... — Згадавши це, Сесар посміхнувся — задоволено, лукаво й поблажливо. — Тож коли треба було передати тобі конверт, мені видалося утішним спробувати повторити давній досвід. Це схоже було на стару забаганку, розумієш? На такий собі виклик, якщо дивитися на це з... героїчної точки зору. Просто кортіло дізнатися, чи зможу я ошукати людей, граючи, так би мовити, правду або частку правди... Отож я вирушив за покупками. Такий собі статечний кабальєро, який купує жіночий плащ, сумочку, туфлі на низьких підборах, білявий парик, панчохи та сукню і не викликає жодних підозр, бо робить це цілком природно, та ще й у велелюдному супермаркеті, поза сумнівом, для своєї дружини. Після цього залишалося добре поголитися й зробити макіяж — щодо останнього, зізнаюся, анітрохи не соромлячись, усе необхідне для цього я мав удома. Без надміру — ти мене знаєш. Скромно, лише стільки, скільки було треба. У кур’єрській агенції ніхто нічого не запідозрив. Мушу зізнатися, це був утішний досвід... і повчальний.

Антиквар зітхнув — глибоко й підкреслено тужливо, потім спохмурнів.

— Насправді, — додав він, і в його голосі тепер вчувалися серйозні нотки, — цю частину справи ми можемо вважати бавленням, — він пильно подивився на Хулію, мовби добираючи слова перед поважною невидимою аудиторією, на яку вважав за необхідне справити добре враження. — Справжні труднощі щойно тепер починалися. Я мав належним чином зорієнтувати тебе як стосовно першої частини гри — розв’язки загадки, так і щодо другої, значно небезпечнішої та складнішої... Проблема полягала в тому, що, сказати б, офіційно я не грав у шахи; ми разом повинні були дослідити картину, проте мої руки були зв’язані, і я не міг тобі допомогти. Це було жахливо. До того ж я не міг грати сам проти себе, мені був потрібен суперник. Справжній майстер. Тож я не мав іншого виходу, як шукати Вергілія, який вів би тебе через усю цю пригоду. То була остання фігура, яку я мусив вивести на шахівницю.

Він допив свій напій і поставив склянку на стіл. Тоді з рукава халата дістав шовкового носовичка й акуратно витер губи. Потім глянув на Муньйоса, приязно посміхаючись.

— Отоді, проконсультувавшись попередньо з моїм сусідом сеньйором Сіфуентесом, директором клубу імені Капабланки, я зупинив свій вибір на вас, дорогенький.

Муньйос ствердно хитнув головою. Якщо він і розмірковував про сумнівність такої честі, то все одно не сказав цього вголос. Його очі, які через тьмяне освітлення кімнати здавалися ще більш запалими, з цікавістю дивилися на антиквара.