Розділ «Пролог»

Усе.

Сиджу, вчепившись у кермо. Хвилину, другу, третю.

— Тітко, ти їдеш чи так сидиш?

Піднімаю голову.

Бачу ангела: оченята блакитні, волосся лляне, на футболці — несподівано — Спайдермен. Ангел мною незадоволений, супить прозорі брівки:

— Тут, між іншим, черга!

Черга в раю? Чи це не рай?!

Поступово повертаються звуки: пташки співають, діти верещать. Точно рай, можна видихати. У пеклі вони б верещали не так...

Ангел чекає. Я підводжусь і вилажу з машини — а це, виявляється, електромобільчик для дошкільнят, як я туди вписалась — гадки не маю.

Вітер приносить запах лайна. Звіриного, трав’яного, як у цирку. Чи в селі? Зовсім поруч вольєр з бізонами. Онде вони стоять, повернули до мене рогаті голови... Усе-таки пекло?!

Гепаюсь на лаву. Сиджу, туплю. Я жива.

Дзвонить телефон.

— Алло? Даша? Ти де?!

— Я в зоопарку, мамо.

— Там тобі й місце! Зі свиньми в одній клітці! Бо ти свиня! Обіцяла передзвонити — і що?!

Учора ввечері ми говорили з мамою по Скайпу. Вона завжди так — сама вигадає проблему, сама починає страждати.

— Ще раз вимкнеш телефон — я тебе своїми руками вб’ю! Бо я тебе люблю й хвилююся!

— Цілую, — кажу в телефон. — Потім передзвоню. У мене зарядка сідає.