Розділ «ЧАСТИНА II ЗАКЛИНАННЯ»

Як і передбачала Кейко Ямасукі, У Юе провів залишок свого життя в депресії і замішанні. Більше десяти років він працював на проект "Пам'ять людства", але так і не знайшов в ньому втіхи. Він помер на самоті в віці сімдесяти семи років. Як і Чан Вейс, У Юе перед смертю називав ім'я Чжан Бейхая. Їхні надії були пов'язані з непохитним воїном, що лежав в анабіозі.

Доктор Альберт Ріньє і генерал Фіцрой розміняли восьмий десяток років і своїми очима побачили стометровий космічний телескоп "Хаббл III". Через нього вони поглянули на планету Трисоляріс. Але їм більше не довелося спостерігати трисоляріанський флот або вислані вперед зонди — вони не дожили до перетину кораблями третього "снігового замету".

Життя звичайних людей теж текло своєю чергою. З трьох пекінських сусідів Мяо Фуцюань помер першим, у віці сімдесяти п'яти років. Син поховав його в покинутій шахті на глибині двохсот метрів. Він виконав передсмертне бажання батька і підірвав шахту, а потім встановив надгробний камінь. За заповітом покійного, останнє перед Судним днем покоління повинно було відшукати надгробок і, в разі перемоги землян, заново встановити його. Але вже через п'ятдесят років після його смерті територія біля шахти перетворилася в пустелю. Надгробний камінь зник, вхід в шахту годі було знайти; втім, нащадки Мяо навіть не збиралися нічого шукати.

Чжан Юаньчао помер від хвороби, як звичайна людина, у віці вісімдесяти років. Його тіло, як тіло будь-якої простої людини, кремували. Урну з попелом поклали в стандартну клітинку на довгій полиці колумбарію громадського кладовища.

Ян Цзіньвень дожив до дев'яноста двох років. Капсула з його останками розігналася до третьої космічної швидкості, покинула Сонячну систему і попрямувала в глибокий космос. На це пішли всі його заощадження.

Дін І не помер. Після відкриття керованої термоядерної реакції він переключився на теоретичну фізику. Він хотів знайти спосіб обійти втручання Софоніємів в результати фізичних експериментів. Це йому не вдалося. Доживши до сімдесяти років, він, як і інші фізики, втратив надію на прорив блокади. Він ліг в гібернацію і попросив розбудити його незадовго до битви Судного дня. Йому хотілося своїми очима побачити незмірно більш високу технологію Трисоляріса.

Через сотню років після початку Трисоляріанської кризи померли всі, кому довелося жити в Золотому столітті людства. Ці роки постійно згадували; люди похилого віку, які застали той час, пережовували свої спогади знову і знову, немов жуйні тварини, насолоджуючись їх смаком. І кожен раз вони закінчували свою розповідь словами: "Ах, якби ми тоді це цінували!" Молодь слухала їх розповіді з заздрістю і сумнівом. Світ, багатство, щастя — вся ця безтурботна утопія — та чи була вона насправді?

З відходом старих людей береги Золотого століття розтанули в тумані історії. Одинокий корабель людської цивілізації дрейфував в безмежному океані, з усіх боків оточений грізно наростаючими валами. І ніхто навіть не знав, чи є у цього океану протилежний берег.