Розділ «ЧАСТИНА II ЗАКЛИНАННЯ»

— Зовсім як в старі часи, — прокоментував Ян Цзіньвень, спостерігаючи збоку.

— Вони повернулись. Старі часи завжди повертаються, — з почуттям промимрив Чжан Юаньчао, приймаючи талони.

— Це гроші? — запитав Яньянь, розглядаючи шматочки паперу.

— Це не гроші, внучок, — відповів Чжан Юаньчао, — але з сьогоднішнього дня, якщо ти хочеш купити понад норму продукти з борошна, скажімо, хліб або тістечко, або якщо захочеш поїсти в ресторані, то потрібно платити цими талонами разом з грошима.

— А ось такого в старі часи не було, — сказав Чжан Веймінь, дістаючи пластикову карту з мікрочіпом. — Це продуктова картка.

— Скільки на ній?

— Я отримую двадцять один з половиною кілограм, або сорок три цзинь. Ти і Сяохун отримуєте тридцять сім цзинь, і Яньянь отримує двадцять один цзинь.

— Майже стільки ж, скільки і тоді давали, — підрахував старий.

— На місяць має вистачити, — додав Ян Цзіньвень.

Чжан Веймінь похитав головою:

— Пане Ян, адже ви жили в ті часи. Хіба ви не пам'ятаєте? У перший час все буде добре, але скоро виникне дефіцит всіх продуктів, за винятком основних. Вам знадобиться записуватися в чергу, щоб купити овочі та м'ясо. Цього жалюгідного мучного раціону для прожитку не вистачить!

— Не переживай! — Мяо Фуцюань безтурботно махнув рукою. — Ми пройшли через те саме кілька десятків років тому. З голоду не помремо. Не хвилюйся і давай дивися телевізор.

— Так, скоро можуть з'явитися талони на промислові товари [26], - згадав Чжан Юаньчао. Він поклав талони і картки на стіл і повернувся до телевізора.

На екрані циліндрична кабіна вже піднімалася по тросі. Рухаючись з видимим прискоренням, вона швидко розчинилася в вечірньому небі. Троса не було видно, тому здавалося, ніби кабіна піднімається сама по собі. Вона могла розганятися до п'ятисот кілометрів на годину, але навіть з такою швидкістю їй знадобиться шістдесят вісім годин, щоб дістатися до причалу на геостаціонарній орбіті. Зображення переключилася на камеру, змонтовану під кабіною. Більшу частину зображення займав трос діаметром в шістдесят сантиметрів. Його полірована поверхня нічим не видавала рух кабіни; вертикальну швидкість показували лише мелькаючі на екрані цифри. Відлітаючий вниз трос звужувався і зникав, вказуючи на місце на екваторі, далеко внизу, де знаходився острів Верна. Острів тепер було видно повністю, як гігантську тарілку, що висіла на кінці нитки.

Ян Цзіньвень дещо згадав.

— Зараз я покажу вам справжню рідкість, — заявив він, встав, і, ніяково переставляючи ноги, рушив до виходу, прямуючи, мабуть, в свою квартиру. Незабаром він повернувся з тонким листом розміром з пачку сигарет і поклав його на стіл. Чжан Юаньчао взяв листок і придивився. Шматочок плівки був сірим, прозорим і легким як пушинка.

— Ось з цього матеріалу зроблений "Тяньті"! — сказав Ян Цзіньвень.

— Чудово. Твій син поцупив стратегічний матеріал з громадського сектора, — вказав на листок Мяо Фуцюань.

— Це непотрібний обрізок. Син розповів, що під час спорудження "Тяньті" на орбіту підняли тисячі і тисячі тонн цього матеріалу. З них зробили трос, який потім спустили до землі… Скоро подорожі в космос увійдуть в моду. Я вже питав сина про фірми, які цим займаються.

— Ти хочеш побувати в космосі? — здивувався Чжан Юаньчао.