РОЗДІЛ 14

— Не хочу я цим займатися, — сказала вона та дала касету Річардові. — Можеш просто відразу віддати її завтра в офісі С'юзан? Щоб їй не їздити. Якщо там є щось важливе, вона мені скаже.

Річард кліпнув, сказав «Так» і поклав плівку в кишеню, тремтячи від захоплення несподіваним порятунком.

— Отже, щодо вихідних… — сказала С'юзан, сідаючи на канапу.

Річард витер піт з чола.

— С'юзан, я…

— Боюсь, я мушу працювати. Ніколя захворіла, і мені наступної п'ятниці доведеться замінювати її у Вігмор-Холлі. Там мають бути уривки Вівальді та Моцарта, які я не дуже добре знаю, а це, боюсь, означає, що на ці вихідні мені потрібно багато репетирувати. Вибач.

— Ну, взагалі-то, мені теж треба працювати, — він сів біля неї.

— Я знаю. Ґордон весь час наполягає, щоб я стимулювала тебе. Мені це не подобається. Мене це не стосується, до того ж ставить мене в дурне становище. Я втомилася від того, що всі на мене тиснуть, Річарде. Добре, хоч ти цього не робиш.

Вона надпила каву.

— Але я цілком певна, — додала вона, що не хочу досліджувати, де проходить межа між тим, коли на тебе тиснуть, і тим, коли про тебе остаточно забувають. Обійми мене.

Він обійняв її, відчуваючи, що йому неймовірно пощастило, і що він на це не заслужив.

Годину по тому він вийшов і виявив, що «Піца-Експрес» уже зачинена.

А Майкл Вентон-Вікс тим часом їхав до свого дому в Челсі. Сидячи на задньому сидінні таксі, він пустими очима дивився на вулиці та в повільному, задумливому ритмі тихо стукотів пальцями по вікну. Тук-тук-тук-і-тук-тук-і-тук-і-тук. Він був одним з тих небезпечних людей, які зазвичай м'які, піддатливі та слухняні — за умови, що отримують усе, що їм потрібно. А оскільки він завжди мав усе, чого хотів, і його це легко задовольняло, нікому ніколи не спадало на думку, що він може не бути м'яким, піддатливим і слухняним. Вам би довелося протиснутися поміж багатьма м'якими піддатливими частинами, щоб знайти частину, що не гнеться, як би ви на неї не тиснули. То була частина, яку всі ті м'які піддатливі частини мали захищати.

Майкл Вентон-Вікс був молодшим сином лорда Маґна — видавця, власника газет і надто поблажливого батька, під чиїм крильцем Майкл із задоволенням займався видавництвом власного журналу, що приносив збитки. Лорд Маґна був президентом видавницької імперії, що поступово, але не втрачаючи гідності, занепадала, а заснована була його батьком, першим лордом Маґна.

Майкл продовжував легко постукувати кісточками пальців по склу. І-тук-тук-і-тук-і-тук. Він згадав той жахливий, огидний день, коли його батька вбило електрикою, коли той чинив штепсель, і коли керівництво бізнесом взяла на себе його мати. Не просто взяла, а почала керувати з неочікуваною завзятістю та цілеспрямованістю. Вона дуже прискіпливим оком дослідила, як працювала компанія, і навіть глянула на бухгалтерські обліки Майклового журналу. Тук-тук-тук. Про фінансовий бік керівництва журналом Майкл знав рівно стільки, щоб уявляти, якими мають бути цифри, і він просто запевняв свого батька, що саме такими вони й були.

«Я не можу дозволити цій посаді перетворитися на синекуру. Зрозумій це, синку: ти маєш заробляти на своє життя, бо інакше як на це подивляться люди?» — казав його батько, і Майкл тоді кивав серйозно та починав вигадувати цифри для наступного місяця, чи коли там він мав видати черговий номер.

Але його мати була не така поблажлива. Анітрішечки.

Майкл зазвичай називав свою мати поза очі старою бойовою сокирою, але якщо порівнювати її з бойовою сокирою чесно, це мала б бути майстерно виготовлена, чудово збалансована бойова сокира з елегантним мінімумом витонченого гравірування, що закінчувалося трохи не доходячи до блискучого гострого леза. Один змах таким інструментом, і ви навіть не помітите, що по вас влучили, аж доки трохи згодом не спробуєте подивитися на годинник і не виявите, що у вас уже немає руки.

Весь цей час, будучи відданою дружиною та люблячою, але суворою матір'ю, вона терпляче (або ж з удаваним терпінням) чекала за кулісами. Тепер, коли її (змінімо на мить метафору) вийняли з піхов, усі тікали навсібіч.

Включаючи Майкла.