РОЗДІЛ 14

Усе зупинилося.

Надворі вщухнув вітер. Сови завмерли в польоті. Ну, сови може завмерли, а може й ні, але центральне опалення безсумнівно вимкнулося, не в змозі чинити опір надприродному холоду, що раптом пронісся по кімнаті.

— Що ти тут робиш, Середо? — суворо запитав Річард. Він підвівся з канапи, неначе злетівши силою гніву.

Майкл Вентон-Вікс був великим чоловіком із сумним обличчям, у певних колах його знали як Майкла Середа-Тиждень, бо це були звичайні терміни, до яких він обіцяв усе виконати. Він був одягнений у костюм, який був бездоганно викраяний ще тоді, коли його батько, покійний лорд Маґна, купив його сорок років тому.

Майкл Вентон-Вікс посідав дуже високе місце в маленькому, але ретельно складеному списку людей, які дуже не подобалися Річардові.

А не подобався він тому, що Річардові здавалася дуже огидною думка про те, що хтось настільки привілейований може водночас так жаліти себе через те, що світ не розуміє проблеми привілейованих людей. Майкл, у свою чергу, не любив Річарда з тієї простої причини, що Річард не любив його та не робив з цього секрету.

Майкл повільно та сумно озирнувся в коридор, з якого заходила С'юзан. Побачивши Річарда, вона зупинилася. Вона поклала сумочку, розмотала свій шарф, розстібнула пальто, зняла його, вручила Майклові, підійшла до Річарда та дала йому ляпаса.

— Я чекала на це весь вечір, — люто сказала вона. — І навіть не пробуй удавати, ніби тримаєш лівою рукою за спиною букет квітів, який забув принести. Цим трюком ти вже користався раніше, — вона розвернулася та пішла.

— Цього разу я забув коробку шоколадних цукерок, — похмуро сказав Річард, простягаючи їй вслід пусту руку. — Я проліз усю зовнішню стіну, і лише тоді згадав про них. Ох і дурнем я почувався, коли в кімнату потрапив.

— Це не смішно, — сказала С'юзан.

Вона стрімко пішла на кухню, і звідти почулися такі звуки, ніби вона голими руками молола каву. Як для людини, яка завжди виглядала такою охайною та милою, вона мала пекельний темперамент.

— Це правда, — сказав Річард, абсолютно ігноруючи Майкла. — Я мало не вбився.

— Я на це не куплюсь, — відповіла з кухні С'юзан. — Якщо хочеш, щоб у тебе встромилося щось велике та гостре, іди сюди та пожартуй тут.

— Напевно, зараз уже безглуздо просити вибачення? — гукнув Річард.

— Ще б пак, — сказала С'юзан, примчавшись з кухні. Вона дивилася на нього палкими очима та навіть ногою тупнула.

— Що з тобою робити, Річарде? — сказала вона. — Ти, напевно, знову збираєшся сказати, що забув. Як тобі стає нахабства мати дві руки, дві ноги та голову, удаючи нормальну людину? За таку поведінку навіть нападу амебної дизентерії стало б соромно. Б'юсь об заклад, що навіть найнижча форма дизентерійної амеби коли-не-коли приходить до своєї дівчини, щоб швиденько прогулятися навколо шлунку. Сподіваюся, що в тебе був паскудний вечір.

— Так, — сказав Річард. — Тобі б таке не сподобалося. Там у ванній кімнаті стояв кінь, а ти ж сама знаєш, як тобі таке не подобається.

— Ох, Майкле, — не стовбич там, — різко сказала С'юзан. Дуже дякую тобі за вечерю та за концерт, ти був такий милий і мені дуже сподобалося слухати весь вечір про твої проблеми, бо це відволікло мене від власних. Але на мою думку буде краще, якщо я просто знайду твою книгу і ти підеш. Зараз мені потрібно буде багато стрибати та розлючено кричати, а я знаю, як це погано вражає твою делікатну натуру.

Вона взяла в нього своє пальто та повісила його. Доки він тримав його, здавалося, що він повністю віддався цій справі та не помічає нічого навколо. А без пальта він тепер здавався дещо розгубленим, наче голим, і був змушений повернутися до життя. Важкий погляд його великих очей знову зупинився на Річарді.

— Річарде, — сказав він, — я… Читав твою статтю в… «Фетомі». Про музику та…