РОЗДІЛ 9

Ґордон Вей лежав на землі, не певний, що йому тепер робити.

Він був мертвий. Щодо цього сумніву не було. У його грудях була жахлива діра, а кров, що витікала з неї, була вже слабкою цівкою. Окрім цього не було жодного руху ні в його грудях, ні в інших частинах його тіла.

Він подивився вгору, подивився навкруги, і стало зрозуміло, що якою б частиною себе він для цього не поворушив, вона не була частиною його тіла.

Над ним повільно, нічого не пояснюючи пропливав туман. Недалеко від нього на траві тихо лежав його дробовик, від якого підіймався дим.

Він продовжував лежати, як лежить той, хто прокинувся о четвертій ранку та не може ані заспокоїти свій розум, щоб заснути, ані знайти, чим його зайняти. Він збагнув, що щойно пережив щось на кшталт шоку, що могло пояснити його нездатність думати чітко, але ніяк не пояснювало те, що він взагалі міг думати.

У великій суперечці про те, що відбувається після смерті (якщо взагалі відбувається) — пекло, чистилище або вмирання — одна річ ніколи не викликала жодного сумніву: після своєї смерті ти знатимеш відповідь.

Ґордон Вей був мертвий, але не мав жодної гадки, що йому з цим робити. Раніше з ним такого не траплялося.

Він сів. Тіло, що сіло, здавалося йому таким самим реальним, як те, що досі лежало на землі й охолоджувалося, віддаючи тепло крові імлою пари, що змішувалася з імлою холодного нічного повітря.

Продовжуючи експериментувати, він повільно, спантеличено та непевно підвівся. Земля, схоже, підтримувала його, витримувала його вагу. Втім, звісно, він уже не мав ваги, яку треба було витримувати. Коли він нахилився, щоб доторкнутися до землі, він не відчув нічого, окрім слабкого, наче гумового опору; щось схоже відчуваєш, коли намагаєшся взяти щось затерплою рукою.

Його рука затерпла. І ноги теж, і друга рука, і тулуб, і голова.

Його тіло було мертве. Він не знав, чому досі не був мертвим його розум.

Він стояв заціпенілий, охоплений жахом, а крізь нього повільно пропливали клуби туману.

Він знову подивився на себе, на моторошного, приголомшеного неживого себе, що лежав нерухомо на землі, і йому захотілося здригнутися. Точніше, йому захотілося мати те, що могло б здригнутися. Він хотів плоть. Він хотів тіло. Він не мав ні того, ні іншого.

Його рот видав раптовий крик жаху, але нічого не прозвучало й ніхто його не почув. Він здригнувся, і нічого не відчув.

З його машини надходили музика та світло. Він пішов до неї.

Він намагався йти рівно, але хода була слабка й хитка, непевна та… нереальна. Земля під ногами здавалася неміцною.

Двері машини з боку водія були такі само розкриті, якими він їх залишив, коли вистрибував, щоб зачинити кришку багажника, думаючи, що це займе лише дві секунди.

Уже дві хвилини минуло відтоді, як він був живий. Відтоді, як він був особистістю. Відтоді, як він думав, що відразу знову сяде за руль і поїде далі. Дві хвилини та одне життя тому.

Хіба це не божевілля? — раптом подумав він.