РОЗДІЛ 32

На червоних дверях на вулиці Пекендер відбиваючи жовте світло вуличного ліхтаря блищала латунна табличка. На мить вона спалахнула, бо в ній відбилося світло проблискового маячка поліцейського автомобіля, що проїжджав повз. Потім вона на мить потьмяніла, бо крізь неї мовчазно просочився блідий привид. Тьмяніючи, вона мерехтіла, тому що цей привид тремтів від жахливого хвилювання.

У темному коридорі привид Ґордона Вея зупинився. Йому було потрібно обпертися на щось, але ж, звісно, нічого не було. Він спробував взяти себе в руки, але брати було нічого. Його нудило від побаченого жаху, хоча в його шлунку нічого не було. Вгору він піднімався сходами чи то шкандибаючи, чи то пливучи, як той, хто тоне та намагається триматися за воду.

Він пройшов крізь стіну, крізь стіл, крізь двері й спробував зібратися до купи та сісти перед столом у кабінеті Дірка.

Якщо б хто-небудь зайшов у той кабінет кілька хвилин по тому — наприклад, нічні прибиральники (якби Дірк Джентлі їх наймав, а він їх не наймав, бо вони хотіли, щоб їм за це платили гроші, а він не хотів їм платити) або, можливо, нічний крадій (якби в кабінеті було щось варте красти, але там нічого такого не було) то видовище, побачене візитером, безумовно вразило б його.

Слухавка великого червоного телефону, що стояв на столі, раптом похитнулася та впала зі свого місця на поверхню столу. З неї почулося гудіння. Потім, одна за одною, натиснулися сім великих кнопок, і після дуже довгої паузи, яку британські телефонні компанії надають вам для того, щоб зібратися з думками та забути, кому ви телефонуєте, почувся звук дзвінка телефону на іншому кінці лінії зв'язку.

Після двох дзвінків щось клацнуло, задзижчало й наче якась машина зробила вдих. А потім залунав голос: «Алло, це С'юзан. Наразі я не можу підійти до телефону, бо намагаюся зіграти мі-бемоль, але якщо хочете, можете сказати, хто ви…»

— Отже, покладаючись на слова — мені дуже важко змушувати себе промовляти це — Електричного Монаха, — бринів огидою голос Дірка, — ви намагаєтеся запустити корабель, і на ваш подив він вибухає. Тож відтоді?..

— Відтоді, — принижено сказав привид, — я залишився на цій планеті сам. Наодинці зі своїм знанням того, що я зробив зі своїми товаришами. Сам, я залишився сам…

— Так, це краще пропустіть, — сердито гримнув Дірк. — А що з головним кораблем? Напевно, він полетів далі, продовжуючи пошук…

— Ні.

— То що з ним трапилося?

— Нічого. Він досі там.

— Досі там?

Дірк схопився на ноги та почав кружляти по кімнаті, насупивши брови.

— Так, — голова Майкла трохи понурилася, але він не переставав жалісно дивитися на Реджа та Річарда. — Ми всі були на посадковому модулі. Спочатку мені здавалося, що мене переслідують привиди моїх товаришів, але то була лише моя уява. Мільйони, а потім мільярди років я тинявся серед грязюки в повній самоті. Для вас неможливо уявити навіть крихітну часточку тортурів такої вічності. Згодом, — додав він, — лише нещодавно на цій планеті з'явилося життя. Життя. Рослинність, істоти в морі, а потім, зрештою, і ви. Розумне життя. Я прошу вас звільнити мене від мук, яких я зазнав.

На кілька секунд голова Майкла безпорадно опустилася на груди. А потім повільно, хиткими рухами вона підвелася та знову подивилася на них, у її очах палав ще темніший вогонь.

— Поверніть мене, — сказав він, — благаю вас, поверніть мене до посадкового модуля. Дозвольте мені змінити те, що було зроблено. Єдине моє слово, і все зміниться, ремонт буде закінчено як слід, посадковий модуль повернеться на головний корабель, і ми полетимо, моїх страждань не буде, а я більше не буду для вас тягарем. Благаю вас.

Кілька секунд було мовчання, прохання наче висіло в повітрі.

— Але хіба це можливо? — сказав Річард. — Якщо ми це зробимо, то все це не відбудеться. Хіба ми не створимо якийсь парадокс?