РОЗДІЛ 17

Електричний Монах не знав, у що йому тепер вірити.

За попередні кілька годин він змінив запаморочливу кількість вірувань, більшість з яких не змогли надати йому тривалої духовної втіхи, яку мало постійно шукати його програмне забезпечення.

Йому це осточортіло. Чесно. А ще він втомився. І занепав духом. Більш того — і його це здивувало — він сумував за своїм конем. Той хоча й був істотою тупою та низького рангу, і таким чином не вартий уваги одного з тих розумів, чиєю долею є вічна турбота про матерії, вищі за розуміння простого коня, але тим не менш він сумував за ним. Він хотів сісти на нього. Він хотів поплескати його. Він хотів відчути, що той не розуміє.

Він замислився, де той може бути.

Монах скорботно бовтав ногами, висячи на гілці дерева, де він провів цю ніч. Він заліз сюди, переслідуючи якусь шалену фантастичну мрію, а потім застряг і був змушений залишитися тут до ранку. Навіть зараз, при денному світлі, він не був певний, як йому звідси злазити. Якусь мить він був небезпечно близький до того, щоб повірити, що вміє літати, але відбувся негайний виклик процедури перевірки помилок, який сказав йому не бути дурнем.

Але це була проблема.

Чим би не був той палаючий вогонь віри, що підіймав його на крилах сподівання вверх, крізь гілля, під час чарівних годин ночі, він не залишив йому вказівок щодо того, як повернутися вниз, коли ця палка нічна віра, як і надто багато його інших вір, залишила його вранці.

До речі, щодо палаючого вогню віри. Недалеко звідси перед світанком палав великий вогонь. На думку Монаха, вогонь був приблизно там, звідки він сам прийшов, коли глибока духовна тяга привела його до цього незручно високого, але в інших відношеннях цілком пересічного дерева. Йому хотілося піти й боготворити той вогонь, присвятити себе навіки його святому сяйву, але поки він безпомічно намагався вигадати спосіб злізти вниз, прибули пожежники та загасили божественне світіння, відправивши коту під хвіст ще одне віровчення.

Сонце зійшло вже кілька годин тому, і хоча він намагався, як міг, гаяти час вірою в хмари, вірою в гілля, вірою в один з різновидів летючих жуків, тепер він вірив у те, що йому це все остогидло, до того ж його охопило переконання в тому, що він зголоднів.

Він шкодував, що не подбав про забезпечення себе якоюсь їжею в тому житлі, яке він відвідав минулого вечора, до якого він відніс свій священний тягар для поховання в святій коморі, але тоді його охопила нестримна пристрасть, віра в те, що такі буденні справи, як їжа, були несуттєві, що всім потрібним його забезпечить дерево.

Що ж, воно забезпечило.

Воно забезпечило його гіллям.

Монахи не їдять гілля.

Взагалі-то, якщо подумати, він відчував легкий дискомфорт щодо деяких речей, в які вірив минулого вечора, а деякі результати його дій здавалися йому дещо незрозумілими. Йому цілком ясно наказали застрелити і він відчув тоді дивну потребу підкоритися, але можливо, він припустився помилки, діючи так швидко згідно з наказами, що були надані мовою, яку він вивчив лише за дві хвилини до того. Реакція людини, яку він застрелив, була безумовно надмірною.

На його рідній планеті люди, в яких ось так стріляли, поверталися наступного тижня в новій серії, але йому здавалося, що з цим чоловіком такого не буде.

На дерево дмухнув вітер, змусивши його запаморочливо похитнутися. Монах зліз трохи нижче. Спочатку це було відносно легко, бо гілки росли досить близько одна до одної. Але останній відтинок шляху виявився непереборною завадою — треба було просто падати, а падіння могло завдати йому суттєвих внутрішніх ушкоджень і руйнувань, що в свою чергу могло примусити його вірити в реально дивні речі.

Раптом його увагу привернули голоси, що пролунали в дальньому куті поля. На узбочині зупинилася вантажівка. Якусь мить він уважно спостерігав за нею, але не побачив нічого, в що можна було повірити, а тому повернувся до свого самоаналізу.

Він згадав, що минулого вечора був дивний виклик підпрограми, з якою він раніше не стикався, але мав підозру, що це було те, про що він колись чув, що зветься докорами сумління. Він відчував певний неспокій через ту людину, яку він застрелив і залишив там лежати. Саме тому Монах, спочатку пішовши звідти геть, повернувся, щоб глянути ще раз. На обличчі тієї людини безумовно був вираз, який казав, що щось було не так, а це аж ніяк ні з чим не узгоджувалося. Монах непокоївся через те, що міг сильно зіпсувати цій людині вечір.

«Втім, — думав він, — найголовніше — робити те, в що віриш, що воно правильне».