РОЗДІЛ 1

Цього разу не буде свідків.

Цього разу були лише мертва земля, гуркіт грому та початок тієї нескінченної мряки з північного сходу, що мала звичку супроводжувати так багато визначних подій цього світу.

Грози попереднього дня та дня, що передував попередньому, а також повені попереднього тижня — всі вщухли. Небеса досі були набряклі дощем, але те, що реально крапало в мороці цього вечора, було лише прикрою досадою.

По присмерковій долині хльостав вітер; натикаючись на низькі пагорби, він мчав неглибокою долиною до схожої на башту споруди, що похилилася, самотня серед кошмарного мулу.

Це був почорнілий залишок башти. Він стояв як екструзія магми з якоїсь огидної пекельної безодні, похилившись під дивним кутом, неначе на нього давило щось значно жахливіше, ніж власна чимала вага. Він здавався чимось мертвим, дуже давно мертвим.

Рухалася там лише ріка мулу, що мляво протікала дном долини повз башту. Приблизно через милю ріка втікала в ущелину й зникала під землею.

Але в міру того, як смеркалося, ставало зрозуміло, що башта була не зовсім позбавлена життя. Глибоко всередині неї мерехтів єдиний тьмяний червоний вогник. Світло було ледь видне — хоча, звісно, бачити його було нікому, бо свідків не було, але тим не менш це було світло. Раз на кілька хвилин воно ставало яскравішим, а потім повільно згасало майже повністю. Водночас із цим вітер розносив низький пронизливий звук, який досягав тужливого піку, а потім теж підступно стихав.

Час спливав, і згодом з'явилося ще одне світло — менше, рухоме світло. Воно виникло на рівні землі та рухалося, гойдаючись, навколо башти, подекуди зупиняючись. Потім новий вогник та ледь помітна темна фігура, що його несла, зникли всередині.

Минула година, і темрява стала суцільною. Світ здавався мертвим, ніч — непроглядною.

А потім біля верхівки башти знову виникло світіння; цього разу його яскравість зростала більш цілеспрямовано. Вона швидко досягла піку, якого досягала попереднього разу, але на цьому не зупинилася, а продовжувала зростати. Пронизливий звук, що супроводжував світіння, ставав вищим і крикливішим, зрештою перетворившись на тужливий крик. Крик кричав і кричав, доки не перетворився на сліпучий шум, а світло не стало оглушливою червоністю.

А потім все різко припинилося.

Була одна мілісекунда мовчазної темряви.

Нове дивовижне бліде світло здійнялося з глибин мулу під баштою. Небеса стиснулися, гора мулу здригнулася, земля та небо заревли один на одного, з'явилася страшенна рожевість, раптова зеленість, хмари вкрила плямами тривала оранжевість, а потім світло згасло, і ніч стала жахливо темною. Більше не було жодного звуку, окрім тихого дзюрчання води.

А вранці зійшло незвично яскраве сонце й настав день, який був або ж здавався — принаймні, здався би, якби там був хто-небудь, кому він міг здатися хоча б якимось — теплішим, яснішим і яскравішим; загалом, живішим, ніж будь-який день до того. По розколотих залишках долини потекла чиста ріка.

І час почав спливати всерйоз.