РОЗДІЛ 14

— Фрактальні ландшафти, — коротко сказав Річард.

Він не хотів розмовляти з Майклом, і тим більше не хотів бути втягнутим у розмову про клятий Майклів журнал. Точніше, про журнал, що колись був Майклів. Саме в цей аспект розмови Річардові не хотілося бути втягнутим.

— Гм, так. Це, звісно, дуже цікаво, — казав Майкл властивим йому оксамитовим, надто згладженим голосом. — Форми гір, форми дерев, і все інше. Рецикльовані водорості.

— Рекурсивні алгоритми.

— Так, авжеж. Дуже цікаво. Але неправильно, зовсім неправильно. Я маю на увазі для журналу. Це ж, врешті-решт, мистецьке видання. Я, звісно, ніколи б не дозволив таке. Росс усе споганив. Повністю. Йому треба піти. Він має піти. Він позбавлений чутливості, він крадій.

— Він не крадій, Середо, це повна нісенітниця, — різко сказав Річард, раптом взявши участь у тому, в чому вирішив участі не брати. — Він аж ніяк не пов'язаний з тим, що тебе вигнали. У цьому винна виключно твоя дурість, і ти…

Почувся різкий вдих.

— Річарде, — сказав Майкл дуже м'яким і тихим голосом. Сперечатися з ним було все одно як заплутатися в парашутному шовку. — Мені здається, що ти не розумієш, наскільки важливо…

— Майкле, — лагідно, але твердо сказала С'юзан, тримаючи відкриті двері.

Майкл Вентон-Вікс слабко кивнув і наче здувся.

— Твоя книга, — додала С'юзан, простягаючи йому маленький том про церковну архітектуру Кента.

Він взяв книгу, пробурмотів щось на кшталт подяки, озирнувся навколо, неначе раптом збагнув щось дивне, потім взяв себе в руки, кивнув на прощання та вийшов.

Лише раптово розслабившись, Річард збагнув, яким він був напруженим до того, як пішов Майкл. Його завжди обурювала приязнь, яку С'юзан мала до Майкла, і яку вона завжди намагалася приховати своїм грубим ставленням до нього. Можливо, саме в цьому й була причина.

— С'юзан, що я можу сказати?.. — затинаючись, почав він.

— Для початку ти міг би сказати хоча б «Ой». Ти навіть цього мене не удостоїв, коли я тебе вдарила, а я вважала, що била сильно. Боже, як тут холодно. Чому вікно відчинене?

Вона пішла закривати вікно.

— Я ж казав тобі. Я в нього заліз, — сказав Річард.

Він сказав це таким голосом, ніби очікував, що вона після цього здивовано обернеться до нього.

— Чесно, — сказав він. — Як у тій рекламі з шоколадом, тільки коробку з цукерками забув… — він боязко знизав плечима.

Вона здивовано подивилася на нього.