РОЗДІЛ 35

— Я вважаю, що це обурлива профанація, — сказав Реджеві Річард, коли вони сиділи, ховаючись за огорожею.

Ніч була повна літніх запахів з садка біля котеджу, до яких час від часу додався запах моря, який приносили легкі бризи, що розважалися на узбережжі Брістольської затоки. Вдалині над морем висів яскравий місяць, і в його світлі було можливо побачити частину Ексмора, що тягнувся від них на південь.

Редж зітхнув.

— Так, можливо, — сказав він, — але я боюсь, що він має рацію, це треба зробити. Це був єдиний певний спосіб. Усі інструкції очевидно були присутні в тій частині, якщо знати, що шукаєш. Це треба придушити. Цей привид завжди буде десь поруч. Взагалі-то, тепер його навіть двоє. Це, звісно, за умови, якщо це спрацює. Бідолаха. Але він, напевно, сам собі таку долю накликав.

Річард нервово зірвав кілька травинок і почав вертіти їх між пальцями. Він простягнув їх уперед, проти місячного світла, подивився на них під різними кутами, дивлячись, як грає на них світло.

— Така музика, — сказав він. — Я не віруючий, але якби був, то сказав би, що вона схожа на миттєвий погляд у розум Бога. Можливо, так воно і було, і мені слід бути віруючим. Я змушений постійно нагадувати собі про те, що вони не створили цю музику, вони лише створили прилад, який вміє читати ноти. А нотами було саме життя. І воно все там, вгорі.

Він кинув погляд на небо. Мимоволі він почав цитувати: «Коли б спромігся відновити Я ту симфонію і спів, У захваті я б став творити Й будівлю у повітрі звів. В мелодії повільний такт Із льоду й променів гарячих».

— Гм, — пробурмотів Редж, — цікаво, чи достатньо рано він прибув?

— Що ви сказали?

— О, нічого. Просто думав уголос.

— Боже мій, а він уміє розмовляти, скажіть? — раптом вигукнув Річард. — Він там уже більш ніж годину. Що ж там відбувається?

Він підвівся та подивився через огорожу на маленький сільський котедж, залитий позаду них місячним світлом. Приблизно годину тому Дірк зухвало підійшов до вхідних дверей і постукав у них. Коли двері дещо неохоче відчинилися й назовні визирнуло трохи спантеличене обличчя, Дірк підняв свій дурний капелюх і голосно сказав:

— Пане Семюел Колрідж? Я просто проходив мимо, по дорозі з Порлока, розумієте, і я подумав, чи не можна потурбувати вас та попросити удостоїти мене інтерв'ю? Це для невеличкої парафіяльної газети, в якій я редактор. Я обіцяю, що це буде недовго, я знаю, що ви, напевно, зайняті, бо ви ж такий відомий поет, але я так захоплююся вашою працею та…

Далі було не чутно, бо тієї миті Дірк зайшов усередину та зачинив за собою двері.

— Ви не проти, якщо я ненадовго залишу вас? — спитав Редж.

— Що? О, авжеж ні, — сказав Річард. — А я тим часом піду подивлюся, що відбувається.

Поки Редж відійшов за дерево, Річард поштовхом відчинив маленьку фіртку та саме збирався піти доріжкою, коли почув голоси, що наближалися зсередини будинку до вхідних дверей.

Він швидко кинувся назад, саме коли двері почали відчинятися.

— Що ж, дуже вам дякую, пане Колрідж, — сказав Дірк, виходячи, смикаючи в руках капелюх і кланяючись. — Дуже люб'язно з вашого боку приділити мені стільки часу, я дуже це ціную, і мої читачі, я певний, теж будуть вдячні. Я певний, що з цього вийде дуже гарна статейка, примірник якої я обов'язково надішлю вам, щоб ви прочитали на дозвіллі. Я буду дуже радий почути ваші коментарі — якщо ви їх матимете — щодо стилю, знаєте, може якісь поради, підказки, абощо. Що ж, ще раз дуже вам дякую за ваш час, я сподіваюсь, що не відволік вас від чогось важливого…