РОЗДІЛ 31

Майкл Вентон-Вікс ніколи не подобався Річардові, а з привидом усередині й поготів. Він не розумів, чому саме; він не мав нічого проти привидів взагалі, він не вважав, що смерть робить когось гіршим, але… йому це не подобалося.

Тим не менш, важко було не відчути до нього певну жалість. Майкл сидів нещасний на табуретці, обперши лікті на великий стіл, а голову — на руки. Він здавався хворим і змученим. Він здавався сильно стомленим. Він здавався жалюгідним. Його історія була болючою, вона завершилася його спробами оволодіти спочатку Реджем, а потім Річардом.

— Ви мали рацію, — завершив він. — Абсолютно.

Це він сказав Діркові, і той скривився, наче намагався не посміхатися тріумфально надто часто.

Голос належав Майклу й водночас комусь іншому. Цей голос набув усе те, чого може набути голос упродовж мільярду років жаху та ізоляції, і він наповнював серця тих, хто його чув, запаморочливим холодом на кшталт того, що стискає розум і живіт, коли стоїш уночі над урвищем.

Він подивився на Реджа та на Річарда, і його очі справляли той самий ефект — провокували жалість і жах. Річард був змушений відвернутися.

— Я мушу просити вибачення у вас обох, — сказав привид усередині Майкла, — і я прошу його від щирого серця, сподіваючись на те, що зрозумівши відчай мого становища та надію, яку пропонує мені ця машина, ви зрозумієте, чому я діяв так, як я діяв, і знайдете в собі сили пробачити мене. І допомогти мені. Благаю вас.

— Налийте йому віскі, — похмуро сказав Дірк.

— У мене немає віскі, — сказав Редж. — Гм, портвейну? У мене є пляшка Марго, яку можна відкрити. Дуже гарне. Йому треба дати подихати впродовж години, і я, звісно, можу це зробити, це дуже просто, я…

— Ви мені допоможете? — перебив його привид.

Редж пішов за портвейном і келихами.

— Навіщо ви захопили тіло цього чоловіка? — запитав Дірк.

— Мені потрібні голос, щоб говорити, та тіло, щоб діяти. Він не постраждає від цього…

— Дозвольте мені повторити своє питання. Навіщо ви захопили тіло цього чоловіка? — наполягав Дірк.

Привид змусив Майклове тіло знизати плечима.

— Він був згодний. Ці двоє джентльменів, цілком зрозуміло, чинили опір моєму… ну, навіюванню — ваша аналогія правильна. Але щодо цього… Мені здається, що його почуття власної індивідуальності зараз на спаді. Я дуже вдячний йому та не заподію йому ніякої шкоди.

— Його почуття власної індивідуальності, — задумливо повторив Дірк, — зараз на спаді.

— Думаю, це може бути правдою, — тихо сказав Діркові Річард. — Минулої ночі він здавався дуже пригніченим. Те єдине, що було для нього важливо, у нього відібрали через те, що він… ну, йому це вдавалося робити не дуже добре. Хоча він і гордий, я думаю, що його могла приваблювати думка про те, що він для чогось потрібний.

— Гм, — сказав Дірк, а потім сказав це ще раз. А потім сказав те саме втретє, дуже виразно. А потім обернувся навколо себе та гримнув на тіло, що сиділо на табуреті: