Розділ «Рейчел»

— О котрій годині? — рівним голосом запитав Ґаскілл, його обличчя залишалося непроникним. Губи ледь ворушилися, коли він розмовляв. Я чула, як скрипить олівець Прищавої Шиї по паперу, відчувала, як кров пульсує у вухах.

— Десь… гм… гадаю… десь о пів на сьому. Хочу сказати, що, мені здається, я сіла в потяг десь о шостій.

— А додому приїхали?

— Десь о пів на восьму? — підводжу голову, перехоплюю погляд Кеті, і з виразу її обличчя розумію: їй відомо, що я брешу. — Можливо, трохи пізніше. Можливо, ближче до восьмої. Так, я пригадую — повернулася додому на початку дев’ятої. — Я відчуваю, як палають щоки; якщо цей чоловік не відчув моєї брехні — йому не місце в поліції.

Детектив обернувся, схопив один зі стільців, що засунуті під кут стола, і різко, майже оскаженіло потягнув до себе. Поставив прямо навпроти мене, десь за півметра. Сів, склавши руки на коліна, нахиливши голову вбік.

— Гаразд, — промовив він. — Тож ви поїхали десь о шостій, розраховуючи, щоб опинитися у Вітні о пів на сьому. А додому повернулися близько восьмої, тож, якщо порахувати, ви мали б поїхати з Вітні приблизно о пів на восьму. Я правильно порахував?

— Так, схоже на те, — відповіла я тремтячим голосом, який викривав мене. За секунду-дві він запитає мене, що я робила цілу годину, а я не матиму, що йому відповісти.

— Тож ви таки не бачили свого колишнього чоловіка. І що ж ви робили цілу годину в Вітні?

— Гуляла.

Він очікував детальнішої відповіді. Я розмірковувала над тим, як сказати, що навідалася до паба, але відкинула ці дурниці — це можна легко перевірити. Він запитає, до якого саме паба, поцікавиться, чи не спілкувалася я там з кимось. Поки я вигадувала, що йому відповісти, мені спало на думку, що я так і не запитала в нього, навіщо взагалі йому знати, де я була ввечері в суботу, — що само собою було дивно. Така поведінка мала б свідчити про те, що я в чомусь винна.

— Ви з кимось спілкувалися? — Він наче прочитав мої думки. — Заходили до крамниць, барів…

— Я розмовляла з одним чоловіком на вокзалі! — бовкнула я голосно, майже радісно, ніби це неабияк усе змінювало. — А навіщо ви взагалі розпитуєте? Що відбувається?

Детектив Ґаскілл відкинувся на спинку стільця.

— Напевно, ви чули про зниклу жінку з Вітні — вона мешкає на Бленгейм-роуд, за кілька будинків від вашого колишнього чоловіка. Ми ходили по домівках, розпитували всіх сусідів, чи вони не бачили її того вечора. Чи не бачили або не чули чогось незвичайного. І в ході опитування спливло ваше ім’я. — Він ненадовго замовк, щоб ця новина «перетравилася». — Того вечора вас бачили на Бленгейм-роуд, приблизно у той самий час, коли місіс Гіпвелл, зникла жінка, вийшла з дому. Місіс Анна Ватсон запевняє, що бачила вас на вулиці, біля будинку місіс Гіпвелл, неподалік він власного будинку місіс Ватсон. Вона засвідчила про вашу дивну поведінку, вона занепокоїлася. Настільки занепокоїлася, що вирішила зателефонувати до поліції.

Серце билося, мов пташка в клітці. Я не могла розмовляти, оскільки єдине, що бачила перед собою, — саму себе, скрючену в підземному тунелі, із закривавленими руками. Закривавленими руками. Власною кров’ю, напевно? Певна річ, власною. Я подивилася на Ґаскілла, він не зводив з мене очей, тож я повинна була щось відповісти, щоб він припинив читати мої думки.

— Я нічого не зробила, — відповіла я. — Ні в чому не винна. Просто… я просто хотіла побачити власного чоловіка…

— Вашого колишнього чоловіка, — знову виправив мене Ґаскілл. Він дістав з кишені світлину, показав мені. То була фотографія Меґан. — Ви бачили цю жінку в суботу ввечері? — спитав він. Я довго-довго дивлюся на знімок. Настільки ніяково почуваюся, коли ось у такий спосіб дивлюся на неї — на ідеальну білявку, за якою спостерігала, чиє життя сама вигадувала. Знімок був професійний, портретний, великим планом. Риси її обличчя виявилися трохи важчими, ніж я уявляла, не такими витонченими, як риси обличчя вигаданої мною Джесс. — Міс Ватсон! Ви бачили її?

Я не знала, чи бачила її. Відверто кажу — не знала. І досі не знаю.

— Не пригадую, — відповіла я.

— Що не пригадуєте? Що ви могли її бачили?