Розділ 4

— Я просто подумав про ту дівчину, — сказав Орр. — Дівчину з Сицилії. Ту лису дівчину на Сицилії.

— Краще стули пельку, — застеріг його Йосаріан.

— Це ти винен, — сказав Данбар Йосаріанові. — Нехай би собі похихикав, якщо йому хочеться. Це краще, ніж коли він балакає.

— Ну добре. Хихикай, якщо тобі хочеться.

— Знаєш, скільки часу проходить, коли минає рік? — повторив Данбар до Клевінджера. — Ось стільки, — він клацнув пальцями. — Секунду тому ти вступав до універу, сповнений свіжих сил. А сьогодні ти вже старий.

— Старий? — здивувався Клевінджер. — Ти про що?

— Старий.

— Я не старий.

— Ти на волосину від смерті щоразу, коли йдеш на завдання. Хіба можна бути ще старішим у твоєму віці? Півхвилини тому ти переходив у десятий клас і розстебнутий ліфчик видавався тобі вершиною блаженства. Лише чверть секунди до того ти був хлопчиком і десять тижнів літніх канікул тривали сотні тисяч років, та все одно закінчувались надто швидко. Фіть! Роки пролітають зі швидкістю ракети. А як ще в біса можна сповільнити час?

Останні слова Данбар промовив майже роздратовано.

— Ну, мабуть, це правда, — неохоче погодився Клевінджер, стишивши голос. — Мабуть, життя справді має бути сповненим неприємностями, аби здаватися довшим. Але тоді кому потрібне таке життя?

— Мені, — сказав йому Данбар.

— Навіщо? — спитав Клевінджер.

— А як інакше?