Розділ 2

— Думаю, що кожний чоловік — Натанаїл.

Клевінджер зупинився на півслові з підозрою:

— Хто такий Натанаїл?

— Який Натанаїл? — невинно перепитав Йосаріан.

Клевінджер акуратно обійшов пастку.

— Ти думаєш, що кожен чоловік — це Єгова. Ти сам не кращий за Раскольнікова...

— Кого?

— ...так, Раскольнікова, який...

— Раскольніков!

— ...який — я серйозно, — який відчував, що може виправдати вбивство старої жінки...

— Отже, не кращий?

— ...так, виправдати, саме так — сокирою! І я можу це тобі довести!

Збуджено хапаючи ротом повітря, Клевінджер перелічив Йосаріанові симптоми: безпідставна віра в те, що усі довкола нього божевільні, людиноненависницький порив перестріляти всіх з кулемета, перекручування подій минулого, необгрунтована підозра, що люди його ненавидять і замишляють убити.

Та Йосаріан був переконаний у своїй правоті, тому що, як він це пояснив Клевінджерові, наскільки йому відомо, він ніколи не помиляється. Куди не глянь, усюди психи, і це було єдине, що міг зробити такий розумний і глибоко порядний молодий чоловік, як він, щоб лишитися при здоровому глузді серед цього повного божевілля. І все, що він робив, було невідкладним, адже він знав, що життя його в небезпеці.

Повернувшись до ескадрильї зі шпиталю, Йосаріан поглядав на всіх з осторогою. Майло подався до Смирни по інжир. Їдальня за його відсутності працювала справно. Ще в санітарній машині, що підстрибувала на горбистій, мов кинута зношена підтяжка, дорозі від шпиталю до ескадрильї, пряний аромат смаженої баранини пробудив у Йосаріана вовчий апетит. На обід готували шиш-кебаб — величезні апетитні кусні м’яса на шампурах, що, мов дідько, сичали над жаром, сімдесят дві години мариновані в секретному розчині, таємницю якого Майло виманив у шахраюватого торговця в Леванті, і доповнені іранським рисом та аспарагусом з пармезаном; на десерт були вишні в лікері, а далі — паруючі чашки свіжої кави з бенедиктином і бренді. Велетенські порції страв розкладали на дамаських скатертинах вправні італійські офіціанти, яких майор ...де Коверлі викрав для Майла з материка.

Йосаріан напихався в їдальні, поки не відчув, що ось-ось лусне, аж тоді відвалився від столу і важко осів у блаженному заціпенінні, з губами, що лисніли від масної їжі. Ніхто з офіцерів ескадрильї ніколи і ніде так не наїдався, як у їдальні Майла, і на мить Йосаріан подумав, що, може, усе не так зле. Але потім відригнув і, згадавши, що його намагаються вбити, стрімголов вискочив з їдальні й побіг шукати за Доком Денікою, щоб той звільнив його з бойової служби й відправив додому. Док Деніка грівся на осонні, сидячи на високому стільці біля свого намету.

— П’ятдесят вильотів, — сказав йому Док Деніка, похитавши головою. — Полковник вимагає п’ятдесят.

— Але в мене всього сорок чотири!

Док Деніка не ворухнувся. Він мав вигляд понурого птаха з вузьким, мов шпатель, обличчям і вилизаними, загостреними рисами добре доглянутого щура.

— П’ятдесят вильотів, — повторив він, похитавши головою. — Полковник вимагає п’ятдесят вильотів.