Розділ 42

— Я не втікаю від обов’язків. Я біжу їм назустріч. І не бачу нічого негативного в тому, щоб втікати ради порятунку власного життя. А хто насправді ескапіст, ви самі знаєте, адже так, Денбі? Не я і не Орр.

— Капелане, будь ласка, поговоріть з ним! Він дезертирує. Хоче тікати до Швеції.

— Прекрасно! — весело вигукнув капелан, гордо кидаючи на ліжко пошивку з Йосаріановим одягом. — Втікайте до Швеції, Йосаріане. А я залишуся тут і буду завзятим. Так. Завзятим. Буду підколювати і дражнити полковника Каткарта і підполковника Корна при кожній нагоді. Я не боюсь. Я чіплятимусь навіть до генерала Дрідла.

— Генерал Дрідл вибув, — нагадав йому Йосаріан, натягуючи штани й квапливо заправляючи в них сорочку. — Зараз тут генерал Пекем.

Балакуча капеланова впевненість не похитнулась ні на мить.

— Тоді я чіплятимусь до генерала Пекема чи навіть до генерала Шайскопфа. А знаєте, що я ще зроблю? Я вріжу капітанові Блеку по носі, при найпершій зустрічі. Саме так, вріжу кулаком по носі. І зроблю це у всіх на очах, щоб він не міг мені дати здачі.

— Ви обидва здуріли? — запротестував майор Денбі, його булькаті очі вирячились від болючого страху й обурення. — Ви обидва зійшли з розуму! Слухайте, Йосаріане ...

— Чудо, кажу я вам, — проголосив капелан і, вхопивши майора Денбі за талію і відставивши лікті, закружляв з ним у вальсі. — Справжнє чудо. Якщо Орр зміг догребти до Швеції, то я зможу взяти гору над полковником Каткартом і підполковником Корном, треба лиш бути завзятим.

— Капелане, будь ласка, стуліть рот, — вивільняючись, чемно попрохав майор Денбі і схвильованим жестом стер піт з чола. Потім схилився над Йосаріаном, який саме діставав черевики. — А що з полко...

— Мені однаково.

— Але ж це мо...

— До дідька їх обох!

— Але ж це їм буде на руку, — вперто наполягав майор Денбі. — Про це ви подумали?

— Нехай ці вилупки процвітають, мені байдуже, якщо вже я не можу їх зупинити, а тільки потривожити втечею. Тепер я мушу дбати про себе, Денбі. Я мушу добратися до Швеції.

— Вам це не вдасться. Це неможливо. Географічно це майже неможливо — дістатися звідси туди.

— Чорт, Денбі, я знаю це. Але принаймні спробую. В Римі є одна дівчинка, чиє життя я хотів би врятувати, якщо я її знайду. Я заберу її з собою до Швеції, якщо тільки знайду, тож не такий вже я й егоїст, адже так?

— Суцільне божевілля. Ваше сумління вам ніколи не дасть спокою.

— І слава Богу. — Йосаріан засміявся. — Я б не хотів жити так, щоб на душі не шкребло. Правильно, капелане?

— Я вріжу капітанові Блеку просто кулаком по носі, щойно побачу,—хвалився капелан, посилаючи в повітря два короткі удари лівою, а тоді один незґрабний хук правою. — Ось так.

— А ганьба? — допитувався майор Денбі.