Розділ 1

— Ви капелан! — вигукнув він із захватом. — Я не знав, що ви капелан.

— Ну, так, — відповів капелан. — Ви не знали, що я капелан?

— Ну, ні. Я не знав, що ви капелан. — Йосаріан витріщився на нього з широкою, зачарованою посмішкою.—Я ще ніколи не бачив справжнього капелана.

Капелан знову зашарівся і втупився у свої руки. Це був тендітний чоловік років тридцяти двох, з рудуватим волоссям і полохливими карими очима. Обличчя він мав вузьке і досить бліде. На щоках гніздились невинні ямки від давніх прищів. Йосаріанові захотілося його підтримати.

— Чи можу я чимось вам допомогти? — спитався капелан.

Йосаріан похитав головою, все ще усміхаючись.

— Ні, дякую. Я маю все, що мені треба, і мені комфортно. Насправді я навіть не хворий.

— Це добре, — мовив капелан і відразу ж пошкодував про сказане. Кісточками пальців він прикрив рота і нервово хихикнув, але Йосаріан промовчав. — Мушу провідати ще кількох із вашого авіаполку, — зрештою перепросився капелан. — Я ще до вас зайду, можливо, завтра.

— Будь ласка, заходьте, — сказав Йосаріан.

— Я прийду, тільки якщо ви цього хочете, — сказав капелан, сором'язливо опустивши голову. — Я помітив, що багато хто почувається біля мене незручно.

Йосаріан засяяв від любові:

— Я хочу, щоб ви прийшли. Мені буде приємно біля вас.

Капелан вдячно усміхнувся і глянув на папірець, який увесь цей час стискав у долоні. Він порахував ліжка в палаті, ворушачи губами, а потім невпевнено зупинив погляд на Данбарі.

— Чи можу я поцікавитися, — прошепотів він, — це лейтенант Данбар?

— Так, — голосно відповів Йосаріан, — це лейтенант Данбар.

— Дякую, — прошепотів капелан. — Дуже вам дякую. Я мушу його відвідати. Я мушу відвідати усіх ваших однополчан у шпиталі.

— Навіть в інших палатах? — спитав Йосаріан.

— Навіть в інших палатах.

— Обережніше в цих інших палатах, отче, — застеріг Йосаріан. — Там тримають психів. У них повно божевільних.

— Не мусите називати мене «отцем», — пояснив капелан. — Я анабаптист.