Розділ 30

— Я не знав, що тобі так зле. А чому ти ні з ким про це не поговориш?

— Та я з усіма про це говорю. Що в біса з тобою? Хіба ти ніколи не чув?

— Мабуть, я тобі не вірив.

— А ти ніколи не боїшся?

— Може, й треба боятися.

— Навіть на бойовому вильоті?

— Певно, мені просто мізків бракує, — зніяковіло засміявся Маквот.

— Я й так можу загинути безліччю способів, — зауважив Йосаріан, — а ти вигадав ще один.

Маквот знов усміхнувся.

— Б’юсь об заклад, я тебе добряче лякаю, коли пролітаю над твоїм наметом.

— Ти мене лякаєш до смерті. Я вже казав тобі.

— Я думав, що ти скаржишся лише на шум, — Маквот покірливо стенув плечима. — Ну, що ж, хай їм чорт, — проспівав він. — Мабуть, мені з цим треба зав’язувати.

Але Маквот був невиправним, і хоч уже не шугав над наметом Йосаріана, проте ніколи не минав нагоди шугонути над пляжем і, мов люта блискавка, з ревом пронестись над самим плотом біля берега і над затишною улоговинкою в піску, де Йосаріан ніжився з сестрою Дакет або грав в блекджек, покер чи пінокль із Нейтлі, Данбаром і Голодним Джо. Йосаріан зустрічався з сестрою Дакет мало не щодня пополудні, коли обоє були вільні, і ходив з нею на пляж по той бік вузького пасма дюн, до плечей заввишки, що відділяли їх від місця, де офіцери й рядові купалися голяка. Нейтлі, Данбар і Голодний Джо також туди приходили. До них іноді приєднувався Маквот, а часто й опасистий Аарфі, котрий зазвичай прибував у повному однострої і не знімав нічого, крім черевиків та кашкета; Аарфі ніколи не купався. Всі інші вдягали плавки з поваги до сестри Дакет, а також з поваги до сестри Крамер, яка щоразу супроводжувала сестру Дакет і Йосаріана на пляж і пихато всідалась ярдів за десять від них. Ніхто, крім Аарфі, ніколи не звертав уваги на голих чоловіків, що засмагали неподалік на березі або стрибали у воду з велетенського вибіленого морем плота, що погойдувався на порожніх бочках з-під пального за піщаною косою. Сестра Крамер сиділа собі сама, бо сердилася на Йосаріана і розчарувалась у сестрі Дакет.

Сестра Сью Енн Дакет зневажала Аарфі, і це була одна з тих численних чарівних рис сестри Дакет, які подобалися Йосаріану. Йому подобались її довгі білі ноги та м’які сідниці, гідні Венери Прекраснозадої; він часто забував, яка вона доволі тонка і тендітна вище пояса і ненавмисно робив їй боляче в моменти пристрасті, надто міцно її обіймаючи. Він любив її сонливу покірливість, коли вони лежали на пляжі в сутінках. Її близькість дарувала йому втіху і спокій. Він жадав постійно торкатись її, постійно відчувати її біля себе. Йому подобалось легенько обхоплювати пальцями її щиколотку, коли грав у карти з Нейтлі, Данбаром і Голодним Джо, спинкою нігтів ніжно пестити вкриту пушком шкіру її світлого, гладенького стегна або замріяно, чуттєво, майже мимовільно погладжувати владною, поштивою рукою її тендітні, немов черепашки, хребці під еластичною зав’язкою роздільного купальника, який вона завжди вдягала, ховаючи маленькі, з довгими пипками, груди. Він любив сестру Дакет за її спокійну, вдячну взаємність, за прихильність до нього, яку вона виявляла з гордістю. Голодного Джо також тягнуло помацати сестру Дакет, і Йосаріан не раз зупиняв його грізним, сердитим поглядом. Сестра Дакет загравала з Голодним Джо, лише щоб розпалити його, а її круглі світло-карі оченята лукаво спалахували щоразу, коли Йосаріан гамував її, тикаючи ліктем чи кулаком.

Чоловіки грали в карти на рушнику, на спідній сорочці чи на ковдрі, а сестра Дакет тасувала запасну колоду, прихилившись спиною до піщаної дюни. А коли не тасувала карти, то мружилась у кишенькове дзеркальце і підфарбовувала тушшю свої загнуті догори рудуваті вії, наївно намагаючись подовжити їх назавжди. Часом їй вдавалося підтасувати колоду або сховати кілька карт, гравці ж помічали це лише в ході гри, і коли всі вони з відразою кидали свої карти і починали штурхати її в руки та ноги, обзивали її різними лайливими словами й вимагали, щоб перестала пустувати, вона сміялась і сяяла від блаженної насолоди. Вона лепетала казна-що, коли вони напружено задумувались, і рожевий рум’янець збудження забарвлював її щоки, як тільки вони починали штурхати її кулаками в руки й ноги і наказували, щоб вона стулила рота. Коли Йосаріан та інші гравці зосереджували на ній свої погляди, сестра Дакет отримувала насолоду від такої уваги, радісно струшуючи своїм коротким каштановим чубчиком. Усвідомлення того, що стільки голих хлопців і чоловіків вилежується поруч, по той бік піщаної дюни, викликало в неї особливе, тепле відчуття сподіваної благодаті. Їй було досить лише витягнути шию чи під будь-яким приводом підвестися, щоб побачити двадцять, а то й сорок роздягнених чоловіків, що ніжились на сонці чи грали у волейбол. Власне тіло було для неї чимось настільки звичним і пересічним, що її дивував той конвульсивний екстаз, який воно викликало в чоловіків, їхня палка та кумедна потреба просто торкнутися його, спрагло простягнути руки і схопити його, стиснути, вщипнути, погладити. Вона не розуміла пристрасті Йосаріана, але була готова повірити йому на слово.

Вечорами, коли Йосаріан почувався збудженим, він брав два покривала, вів сестру Дакет на пляж і кохався там з нею, майже не знімаючи одягу, і отримував більшу насолоду, ніж від любощів з усіма тими бадьористими, голими розпусницями в Римі. Часто вони ходили на пляж серед ночі і не кохалися, а просто лежали і тремтіли між покривалами, пригорнувшись одне до одного, щоб захиститись від свіжої, вологої прохолоди. Чорнильно-чорні ночі холоднішали, а зорі виблискували, мов дрібні крижинки. На примарній місячній доріжці погойдувався пліт і, здавалось, відпливав удалину. Виразний подих холодів чувся в повітрі. Льотчики в інших наметах почали будувати грубки і впродовж дня заходили до Йосаріана помилуватись на творіння Орра. Сестра Дакет радісно трепетала, помічаючи, як Йосаріан не може втримати рук при собі, коли вони залишаються вдвох, хоч вона не дозволяла йому лізти в її трусики серед дня, якщо хтось міг це побачити, навіть тоді, коли цим єдиним свідком була сестра Крамер, що сиділа по той бік піщаної дюни з осудливо задертим носиком і вдавала, ніби нічого не бачить.

Сестра Крамер перестала розмовляти зі своєю найкращою подругою сестрою Дакет через її зв'язок з Йосаріаном, але вона й далі усюди ходила за сестрою Дакет, оскільки сестра Дакет була її найкращою подругою. Вона не схвалювала поведінки Йосаріана та його друзів. Коли вони вставали і йшли купатися разом із сестрою Дакет, сестра Крамер теж вставала і йшла купатися, але тримала ту саму десятиярдову дистанцію і вперто мовчала, засуджуючи їх навіть у воді. Коли вони сміялись і хлюпались, вона також сміялась і хлюпалась; коли вони пірнали, пірнала й вона; коли вони запливали на піщану косу і лягали відпочити, сестра Крамер теж пливла на піщану косу і лягала відпочити. Коли вони виходили з води, вона теж виходила, витирала плечі рушником і всідалася віддалік, на своє місце — спина випростана, вінчик білявого волосся сяяв у сонячному промінні, немов німб. Сестра Крамер була готова знову заговорити з сестрою Дакет, якщо та покається і попросить пробачення. Сестра Дакет воліла нічого не міняти. Уже віддавна їй хотілося дати сестрі Крамер ляпанця, щоб та заткнулася.

Сестра Дакет вважала, що Йосаріан — чудовий, і вже намагалась його змінити. Вона любила дивитись, як він дрімає, лицем униз і обійнявши її однією рукою, або як сумно дивиться на безконечні, сумирні, нечутні хвилі, що, мов грайливі цуцики, вистрибують на берег, легенько шарудять піском, а тоді квапляться назад. Вона не хвилювалась, коли він замовкав. Вона знала, що не набридає йому, і старанно полірувала чи фарбувала собі нігті, поки він куняв чи про щось роздумував, а уривчасті струмені теплого пообіднього бризу ніжно вібрували над поверхнею піску. Вона милувалася його широкою, довгою, мускулястою спиною із засмаглою, бездоганною шкірою, їй подобалось раптово розпалювати його, обхопивши вустами його вухо і провівши рукою вздовж його тіла. Їй подобалося дражнити й мучити його до настання темряви й аж тоді вдовольнити його. А потім палко поцілувати його за те, що дарувала йому таке блаженство.

Йосаріан ніколи не почувався самотнім із сестрою Дакет, котра прекрасно знала, коли прикрити рота, і була в міру вередлива. Широкий, безмежний океан непокоїв і мучив його. Поки сестра Дакет полірувала собі нігті, він зі скорботою думав про всіх тих людей, що знайшли смерть під водою. Напевне, їх було вже понад мільйон. Де вони тепер? Яка черва з’їла їхню плоть? Він уявляв собі жахливу безпорадність людини, яка вдихає воду кварту за квартою. Йосаріан стежив за рибальськими човниками і військовими катерами, що снували туди й сюди на горизонті і здавалися йому нереальними; важко було повірити, що на борту— люди нормального зросту, які завжди кудись пливуть. Він глянув у бік скелястої Ельби, і його очі машинально почали шукати вгорі ту пухнасту, білу, схожу на редьку хмарину, в якій зник Клевінджер. Він придивився до імлистого обрису узбережжя Італії і згадав Орра. Клевінджер і Орр. Куди вони поділись? Якось на світанку Йосаріан стояв на пристані і дивився на замшілу круглу колоду, яку несло до нього припливом, і раптом усвідомив, що це потопельник із роздутим обличчям; то був перший небіжчик, якого він побачив. Жага до життя охопила його, і він спрагло потягнувся до сестри Дакет, щоб припасти до її тіла. Він з острахом приглядався до кожного пливучого предмета, боячись розпізнати в ньому огидні рештки Клевінджера чи Орра, готовий до найгіршого потрясіння, та не до такого, як завдав йому одного разу Маквот, котрий зненацька ввірвався зі своїм літаком у поле зору, виринувши зі спокійної далечі, і з немилосердним ревом, виттям і гуркотом понісся над узбережжям і над хитким плотом, на якому ясноволосий і блідий Малий Семпсон, кістлявість його оголеного тіла помітна навіть здалеку, по-блазенськи підскочив, щоб торкнутись літака рукою, саме в ту мить, коли через якийсь примхливий порив вітру чи незначний прорахунок літак Маквота трохи опустився — якраз настільки, щоб пропелером розрубати Малого Семпсона навпіл.

Навіть ті, кого не було на березі, з усіма подробицями пригадували, що сталося далі. Коротеньке, тихеньке «цт!» виразно просочилось крізь руйнівний, оглушливий рев моторів, і лише дві бліді, кощаві ноги Малого Семпсона, якимось чином зв'язані між собою волокном біля закривавлених, урізаних стегон, простояли як укопані на плоту, здавалось, цілу хвилину, а то й дві, перш ніж нарешті звалились у море зі слабким, лунким плюскотом, перевернувшись догори дриґом, так що тільки гіпсово-білі ступні Малого Семпсона з гротескними пальцями стирчали з води.