Розділ 29

— Ні, думаю, що ні.

— Невже ми не скинули листівки з повідомленням, що на цей раз будемо їх бомбити? — спитав Йосаріан. — Не можна хоча б якось натякнути, щоб вони забралися з дороги?

— Ні, не думаю. — Майор Денбі ще більше впрівав, очі його стривожено забігали. — Німці теж можуть здогадатись і вибрати інший маршрут. Але я в тому не впевнений. Це лиш мої припущення.

— Вони навіть не стануть ховатися, — з гіркотою мовив Данбар. — Повибігають на вулицю, тільки-но побачать наші літаки, і стануть махати нам руками — вся дітвора, і старі, і собаки. Господи Ісусе! Чому ми не дамо їм спокій?

— А чому б нам не влаштувати завал в іншому місці? — запитав Маквот. — Чому він мусить бути саме там?

— Я не знаю, — печально відповів майор Денбі. — Я не знаю. Послухайте, хлопці, ми маємо хоч трохи довіряти людям, які віддають нам накази. Вони знають, що роблять.

— Ні чорта вони не знають, — сказав Данбар.

— Що за проблеми? — спитав підполковник Корн, ліниво заходячи до інструкторської з руками в кишенях, його жовтувато-коричнева сорочка висіла мішком.

— О, жодних проблем, підполковнику, — нервово відповів майор Денбі, намагаючись приховати їхню суперечку. — Ми просто обговорюємо завдання.

— Вони не хочуть бомбити це село, — хихотнув Гавермеєр, виказуючи майора Денбі.

— Ти поц! — кинув Йосаріан Гавермеєрові.

— Дайте Гавермеєру спокій, — рвучко наказав Йосаріанові підполковник Корн. Він упізнав у Йосаріанові того п’яницю, який грубо чіплявся до нього в офіцерському клубі напередодні першого нальоту на Болонью, і завбачливо переніс невдоволення на Данбара. — Чому ви не хочете бомбити це село?

— Тому, що це жорстоко, ось чому.

— Жорстоко? — перепитав підполковник Корн з холодною насмішкою, лише на мить злякавшись нестримної сили Данбарової ворожості. — А пропустити дві німецькі дивізії, щоб вони воювали з нашими військами, це буде менш жорстоко? Життя американців також у небезпеці. Чи, про вас, хай краще проллється американська кров?

— Американська кров уже ллється. А ці люди собі там мирно живуть. Якого дідька ми не дамо їм спокій?

— Авжеж, вам легко говорити, — в’їдливо відповів підполковник Корн. — Тут, на Піанозі, ви у безпеці. Вам байдуже, чи ці німецькі дивізії пройдуть, чи ні, правда?

Данбар зніяковіло почервонів і спитав, мовби обороняючись.

— А чому б нам не зробити завал десь в іншому місці? Ми ж могли б скинути бомби на схил гори чи на саму дорогу.

— А може, вам краще знов летіти на Болонью? — запитання, промовлене тихим голосом, пролунало, мов постріл, і в кімнаті запала ніякова і загрозлива тиша. Соромлячись самого себе, Йосаріан палко молився, щоб Данбар тримав язика за зубами. Данбар опустив очі, і підполковник Корн зрозумів, що переміг. — Я так і думав, що ні, — провадив він далі з неприхованою зневагою. — Знаєте, ми з полковником Каткартом доклали немало зусиль, щоб вибити для вас отакий легкий виліт. Якщо вам більше кортить злітати до Болоньї, Спеції чи Феррари, то ми це без проблем влаштуємо. — Його очі загрозливо виблискували за скельцями окулярів без оправи, і його землянисті квадратні щелепи ніби скам’яніли. — Тільки дайте знати.

— Я б злітав, — жваво відгукнувся Гавермеєр і знову хвалькувато хихотнув. — Люблю літати на Болонью і йти прямо на ціль, голова — в приціл і слухати гуркіт усіх тих зеніток. Я найбільше кайфую від того, як після бомбардування льотчики накидаються на мене і лають на всі боки. Навіть рядові так розпалюються, що клянуть мене і хочуть надавати копняків.