Розділ 12

— Взяли Болонью, — сказав йому підполковник Корн. — Я подумав, що тобі варто про це знати.

— Хто взяв Болонью?

— Ми взяли.

Полковник Каткарт дуже зрадів, адже звільнився від незручного зобов'язання бомбити Болонью без ризику заплямувати свою доблесну репутацію, яку він заробив, добровільно посилаючи своїх людей на це завдання. Генерал Дрідл також втішився новині про взяття Болоньї, хоч і розізлився на полковника Мудуса за те, що той його розбудив. У штабі також були задоволені й вирішили нагородити медаллю того офіцера, який узяв Болонью. Оскільки офіцера, який взяв місто, не знайшлося, вирішили вручити медаль генералові Пекему, адже одному лише генералові Пекему вистачило відваги попросити її для себе.

Отримавши медаль, генерал Пекем почав домагатись розширення своїх повноважень. На думку генерала Пекема, усі військові частини на театрі воєнних дій належало підпорядкувати Корпусу спеціальної служби, командиром якої буде сам генерал Пекем. Якщо бомбардування ворога не вважати спеціальною службою, часто розмірковував він уголос зі страдницькою посмішкою прихильника розсудливості, яка завжди, в усіх дискусіях була його вірною союзницею, то він узагалі не знає, що воно таке. На свій превеликий жаль, він не міг погодитися на посаду під керівництвом генерала Дрідла.

— Літати на бойові завдання, виконуючи накази генерала Дрідла, — це не зовсім те, що я мав на думці, — пояснював він з поблажливою посмішкою. — Я думав радше замінити генерала Дрідла або, можливо, піднятися вище за генерала Дрідла, де я міг би здійснювати нагляд за великою кількістю генералів. Розумієте, найцінніші мої вміння здебільшого адміністративні. У мене природний дар переконувати дуже різних людей.

— У нього природний дар переконувати різних людей у тому, що він недоумок, — повідомив під секретом полковник Карґіл колишньому РПК Вінтерґріну, сподіваючись, що той донесе цю несхвальну чутку до всього штабу Двадцять сьомої повітряної армії. — Якщо хтось заслуговує на цю посаду, то це я. І то була моя ідея — попросити медаль.

— Ви дійсно хочете піти в бій? — поцікавився колишній РПК Вінтерґрін.

— У бій? — жахнувся полковник Карґіл. — О, ні... ви мене неправильно зрозуміли. Звичайно, я в принципі не проти піти воювати, але найцінніші мої вміння здебільшого адміністративні. Також у мене є природний дар переконувати дуже різних людей.

— У нього також є природний дар переконувати різних людей у тому, що він недоумок, — сміючись, повідомив під секретом Йосаріану колишній РПК Вінтерґрін, коли прибув на Піанозу вияснити, чи правду кажуть про Майла та єгипетську бавовну. — Якщо хтось заслуговує на підвищення, то це я. — Насправді він уже був піднявся до екс-капрала, швидко змінивши кілька чинів відразу після того, як його перевели до Двадцять сьомої повітряної армії поштарем, але потім його понизили до рядового через огидні характеристики, які він уголос давав штабним офіцерам. П'янкий смак успіху ще більше сповнив його відчуттям власної моральності та надихнув на ще величніші звершення.

— Не купиш кілька запальничок «Зіппо»? — запитав він Йосаріана. — Їх потягли в самого начальника постачання.

— А Майло знає, що ти продаєш запальнички?

— Яке йому до того діло? Хіба Майло зараз ними торгує?

— Звичайно, що так, — сказав Йосаріан. — І не краденими.

— То ти так думаєш, — пирхнув колишній РПК Вінтерґрін. — Свої я продаю по долару за штуку. А скільки він бере?

— Долар і один цент.

Колишній РПК Вінтерґрін переможно хихикнув.

— Я завжди беру над ним гору, — злорадно похвалився він. — А що з тією єгипетською бавовною, яку він не може продати? Скільки він її купив?

— Усю.

— З цілого світу? Ну нічого собі! — злобливо реготнув колишній РПК Вінтерґрін. — Ну і йолоп! Ти був з ним у Каїрі. Чому ж ти його не відмовив?