Розділ 19

— Двоє! — Антея Дерріс виплюнула воду, схопила одного з дітей. — Бери двох!

Це не було так уже й просто. Хлопчика він стягнув, затиснув під пахвою. Дівчинка, панікуючи, вчепилася в крокви настільки міцно, що він довго не міг розчепити її хватки. Йому допомогла хвиля, заливши їх та накривши. Притоплена дівчинка відпустила крокви, Ґеральт стиснув її під другою пахвою. А потім усі троє почали тонути. Дітлахи булькали та шарпалися. Ґеральт змагався.

Не знав яким чином, але випірнув. Хвиля кинула його на стіну тераси, позбавляючи дихання. Він не випустив дітей. Люди згори кричали, намагаючись допомогти, подати щось, у що ті могли б учепитися. Не зуміли. Вир підхопив їх та поніс. Він зіткнувся з кимось, то була Антея Дерріс із дівчинкою на руках. Вона противилася воді, але він бачив, що сил у неї залишилося небагато. Ледь утримувала над водою голову дитини й свою.

Поряд плюскіт, важке дихання. Мозаїка. Вирвала в нього одну дитину, попливла. Він бачив, як об неї вдарила колода, що її несла течія. Крикнула, але дитину не відпустила.

Хвиля знову кинула їх на мур тераси. Цього разу люди вгорі були готовими, принесли навіть драбини, висіли на них із витягнутими руками. Забирали в них дітей. Він бачив, як Любисток хапає та витягає на терасу Мозаїку.

Антея Дерріс глянула на нього. Мала красиві очі. Усміхнулася.

Хвиля вдарила в них масою деревини. Великими колодами, вирваними з гостроколу.

Одна вдарила в Антею Дерріс і прибила її до тераси. Антея плюнула кров’ю. Крові було багато. Потім вона звісила голову на груди й зникла під водою.

У Ґеральта вдарило дві колоди: одна— у потилицю, друга— у стегно. Ці удари його паралізували, він миттю та повністю задерев’янів. Захлинувся водою й пішов на дно.

Хтось його схопив залізним, болісним хватом, потягнув угору, до світлої плями на поверхні. Він простягнув руку, намацав великий, твердий, наче скала, біцепс. Намагаючись працювати ногами, різав воду, наче тритон, відпихаючи вільною рукою плаваючу навколо деревину та тіла потопельників. Випірнули вони біля самої тераси. Згори крики та «вівати». Простягнені руки.

За мить він лежав у калюжі води, кашляючи, плюючи та ригаючи на кам’яні плити тераси. Поряд стояв на колінах Любисток, блідий, наче папір. З другого боку— Мозаїка. Також без рум’янцю. Зате з тремтячими долонями. Ґеральт важко всівся.

— Антея?

Любисток похитав головою, відвернувся. Мозаїка опустила голову на коліна. Він бачив, як вона тремтить від плачу.

Поряд сидів його рятівник. Силач. Точніше— силачка. Неохайна щетина на стриженій під нуль голові. Живіт як перетягнений рулет. Плечі— як у борця. Литки— як у дискобола.

— Я завдячую тобі життям.

— Та шо там… — Комендантка з кордегардії недбало відмахнулася. — Нема про шо говорити. А взагалі-то ти жопа, і в нас із дівчатами до тебе рахунок за ту бійку. Тож краще нам на очі не лізь, бо ми тебе прикопаємо. Зрозумів?

— Зрозумів.

— Але тре’ признати, — комендантка сплюнула, витрусила воду з вуха, — шо жопа ти відважна. Відважна ти жопа, Ґеральте з Рівії.

— А ти? Як тебе звуть?

— Віолетта, — сказала комендантка й раптом спохмурніла. — А вона? Ота…