Розділ 19

Корал крикнула, указуючи.

Ішла сьома хвиля.

Попередні, що були в рівень зі щоглами, Ґеральт оцінював у якісь п’ять-шість сажнів, тридцять-сорок футів. Те, що зараз ішло з моря, закриваючи собою небо, було вдвічі більшим.

Люди, які втікали з Пальміри, ті, що зібралися біля караульні, почали кричати. Вихор валив їх, кидав на землю, притискав до частоколу.

Хвиля впала на Пальміру. І просто стерла, змила її з поверхні землі. Вода миттєво досягнула палісаду, поглинувши збитих там людей. Маса деревини, яку несла хвиля, звалилася на гострокіл, виламуючи колоди. Караульня завалилася та попливла.

Непогамований водний таран ударив у стіну урвища. Пагорб затрусився так, що Любисток та Мозаїка впали, а Ґеральт ледь втримав рівновагу.

— Ми мусимо тікати! — крикнула Корал, учепившись у балюстраду. — Ґеральте! Тікаймо звідси! Ідуть наступні хвилі.

Хвиля ринула на них, залила. Люди з тераси, ті, що не розбіглися раніше, розбігалися зараз. Тікали з криками— аби вище— на пагорб, у бік королівського палацу. Залишився мало хто. Ґеральт розпізнав між ними Равенгу та Антею Дерріс.

Люди кричали, указуючи руками. Хвилі підмили урвище праворуч від них, під кварталом віл. Перша з віл склалася, наче картковий будиночок, і посунулася схилом просто в кипінь. За першою пішли друга, третя й четверта.

— Місто розпадається! — завив Любисток. — Розлітається!

Литта Нейд підняла руки. Вискандувала закляття. І зникла.

Мозаїка вчепилася в руку Ґеральта. Любисток закричав.

Вода вже була під ними, під терасою. А у воді були люди. Згори подавали їм жердини, багри, кидали канати, витягували. Недалеко від них могутньо збудований чоловік стрибнув у кипінь, уплав кинувся на порятунок жінці, що тонула.

Мозаїка крикнула.

Він побачив шматок даху хатини, що танцював на хвилях. І вчеплених у дах дітей. Трьох дітей. Стягнув зі спини меча.

— Тримай, Любистку!

Скинув куртку. І скочив у воду.

То було непросте плавання, і звичайні вміння плавців були тут ні до чого. Хвилі кидали його вгору та вниз, у боки, об нього стукалися колоди, дошки та меблі, що крутилися у вирі, маси дерева, що напирали звідусіль, загрожували розчавити його в м’язгу. Коли він нарешті доплив та схопився за дах, то був уже сильно побитий. Дах стрибав та крутився на хвилі, наче ґедзь. Діти репетували на різні голоси.

«Троє,— подумав він. — Жодним чином я не зумію підняти усю трійцю».

Відчув плече біля свого плеча.