Розділ 19

— Поховати мертвих, — сказав. — Подбати про живих. І братися відбудовувати.

Ударив дзвін на кампанілі. Наче хотів відзначити, що вижив. Що хоча й багато чого змінилося, але певні речі залишаються незмінними.

— Ходімо звідси, — Ґеральт витягнув з-за коміра мокрі водорості.— Любистку? Де мій меч?

Любисток указав на пусте місце під стіною.

— Мить тому… Мить тому отут був! Твій меч і твоя куртка! Вкрали! Сука! Вкрали! Гей, люди! Тут був меч! Прошу віддати! Люди! От ви сучі діти! Щоб вас покорчило!

Відьмак почувся зле. Мозаїка його притримала. «Погано мені,— подумав він. — Погано мені, якщо доводиться спиратися на дівчину».

— З мене досить цього міста, — сказав він. — Досить усього того, чим це місто є. І що воно собою являє. Ходімо звідси. Якнайшвидше. І якнайдалі.

Інтерлюдія

Дванадцять днів після

Фонтан тихенько плюскотів, пахнув мокрим камінням. Пахли квіти, пахнув плющ, що пнувся по стінах патіо. Пахли яблука на першому поверсі, на мармуровому столі. Два келихи пітніли від охолодженого вина.

Біля столика сиділи дві жінки. Дві чародійки. Якби випадково поруч знайшовся б хтось обдарований артистично, сповнений малярської уяви й здатний на ліричні алегорії, не мав би отой хтось проблем, щоби зобразити їх обох. Вогняно-руда Литта Нейд у кіноварно-зеленій сукні була наче захід сонця у вересні. Йеннефер із Венґерберга, чорноволоса, одягнена в композицію білого та чорного, нагадувала грудневий ранок.

— Більшість сусідніх вілл, — перервала мовчання Йеннефер, — лежать у руїнах біля підніжжя урвища. А твоя ціла. Навіть черепиця з неї не впала. Пощастило тобі, Корал. Раджу, спробуй свою долю в лотереї.

— Жерці,— усміхнулася Литта Нейд, — не назвали б це щастям. Сказали б, що це протекція божеств та небесних сил. Божества поширюють протекцію над справедливими та охороняють цнотливих. Нагороджують чесність та праведність.

— Авжеж. Нагороджують. Якщо захочуть і якщо опиняться поблизу. Твоє здоров’я, подруго.

— Твоє здоров’я, подруго. Мозаїко! Налий пані Йеннефер. Її келих пустий.

— Щодо вілли, — Литта провела Мозаїку поглядом, — то вона продається. Продаю її, бо… Бо я мушу виїжджати. Аура Кераку вже мене не задовольняє.

Йеннефер підвела брови. Литта не примусила чекати з поясненнями.

— Король Віраксас, — сказала з ледь чутною уїдливістю, — розпочав панування з воістину королівських едиктів. Primo, день його коронації оголошується в королівстві Керак державним святом і днем, вільним від роботи. Secundo, оголошує амністію… для кримінальних, політичні продовжують сидіти, причому без права побачень та листування. Tertio, підіймає на сто відсотків мита та портові збори. Quarto, протягом двох тижнів Керак мусять покинути всі нелюди та мішанці, які шкодять економіці держави й позбавляють праці людей чистої крові. Quinto, у Кераці забороняється застосовувати будь-яку магію без згоди короля, а магікам не дозволяють мати тут землі чи нерухомість. Чародії, що мешкають у Кераці, мусять позбутися нерухомості та отримати ліцензію. Або полишити королівство.

— Чудовий доказ вдячності,— пирхнула Йеннефер. — А кажуть, нібито це чародії винесли Віраксаса на трон. Що організували й профінансували його повернення. І допомогли здобути владу.

— Вірно кажуть. Віраксас чимало заплатив за це Капітулу, саме тому підіймає мита та розраховує на конфіскацію маєтків нелюдів. Едикт стосується мене особисто, жоден інший чародій не має в Кераці будинку. То помста Ільдіко Брекль. А також реванш за медичну допомогу, яку я надаю місцевим жінкам і яку радники Віраксаса вважають неморальною. Капітул міг би в моїй справі натиснути, але не зробить цього. Капітулу мало отриманих від Віраксаса торговельних привілеїв, участі у верфях та морських спілках. Він продовжує перемовини й не бажає послаблювати своєї позиції. Тож я визнана за персону нон-грата, доведеться мені емігрувати в пошуках нових пасовиськ.