Розділ 19

— У це я не повірю. — Литта Нейд посміхнулася злостиво. — Але добре, дарую те дівчині, кару я їй і справді вже відмірила, вину пробачила й дозволила продовжувати науку. Та мене вже й припинили розважати її буркітливі признання. Коротко: вона втюрилася у відьмака та втекла з ним. А він, коли знудився, просто її покинув. Якогось ранку вона прокинулася сама. За коханцем вихолола постіль та згинув слід. Пішов, бо мусив. Розвіявся, наче дим. Пішов із вітром.

Мозаїка, хоча видавалося, що це неможливо, поблідла ще більше. Долоні її тремтіли.

— Залишив він квіти, — тихо сказала Йеннефер. — Букетик квітів. Вірно?

Мозаїка підвела голову. Але не відповіла.

— Квіти та листа, — повторила Йеннефер.

Мозаїка мовчала. Але рум’янець потроху повертався на її щоки.

— Листа, — промовила Литта Нейд, дивлячись на дівчину допитливо. — Про лист ти мені нічого не говорила. Не згадувала про те.

Мозаїка стиснула губи.

— Значить, ось чому, — закінчила начебто спокійно Литта. — Ось чому ти повернулася, хоча могла сподіватися на сувору кару, суворішу за ту, яку ти в результаті понесла. То він наказав тобі повертатися. Якби не це, ти б не повернулася.

Мозаїка не відповіла. Йеннефер також мовчала, накручуючи на палець чорний локон. Раптом підвела голову, заглянула в очі дівчині. Та всміхнулася.

— Він наказав тобі повернутися, — сказала Литта Нейд. — Наказав тобі повернутися, хоча міг уявити, що тебе може тут спіткати. Оцього я від нього, визнаю, не сподівалася.

Фонтан плюскотів, пахнув мокрим каменем. Пахли квіти, пахнув плющ.

— Оцим він мене здивував, — повторила Литта. — Цього я від нього не сподівалася.

— Бо ти його не знала, Корал, — спокійно відповіла Йеннефер. — Ти взагалі його не знала.