Розділ 19

— Антея Дерріс.

— Антея Дерріс, — повторила вона, кривлячись. — Шкода.

— Шкода.

На терасі прибуло людей, стало трохи затісно. Уже не було загрози, прояснилося, припинив віяти вихор, прапорці обвисли. Хвилі слабшали, вода відступала. Залишаючи побойовисько та руїни. Та трупи, по яких уже лазили краби.

Ґеральт із зусиллям підвівся. Кожен рух і кожен глибокий вдих відгукувалися в боку тупим болем. Люто боліло коліно. Обидва рукави сорочки було відірвано, він навіть не пам’ятав, коли їх утратив. Шкіру на лівому лікті, правому плечі та, певно, на лопатці мав обдерту до живого м’яса. Кривавив із багатьох неглибоких порізів. У цілому нічого серйозного, нічого, чим треба було б перейматися.

Сонце продерлося крізь хмари, засяяли відблиски на морі: те саме заспокоювалося. Блищав дах маяка з кінця молу, маяка з білої та червоної цегли, релікта часів ельфів. Релікта, який встояв не в одній такій бурі. І було схоже, що не одну ще переживе.

Здолавши вже спокійне, хоча й завалене плаваючим сміттям гирло річки, на рейд виходив шкунер «Пандора Парві», під повними вітрилами, наче на парад. Натовп кричав.

Ґеральт допоміг підвестися Мозаїці. На дівчині також залишилося небагато одежини. Любисток подав їй плащ. І значущо кахикнув.

Перед ними стояла Литта Нейд. З лікарською торбою на плечі.

— Я повернулася, — сказала, дивлячись на відьмака.

— Ні,— заперечив той. — Ти пішла.

Вона глянула на нього. Холодними, чужими очима. А тоді сконцентрувала погляд на чомусь більш далекому, тому, що перебувало десь за правим плечем відьмака.

— Тож ти бажаєш попрощатися саме так, — ствердила холодно. — Такий спогад залишити. Що ж, твоя воля, твій вибір. Хоча стиль міг би обрати й менш патетичний. Тож бувай. Я йду надавати допомогу пораненим та потребуючим. А ти, схоже, допомоги моєї не потребуєш. Як і мене самої. Мозаїко!

Мозаїка хитнула головою. Узяла Ґеральта під руку. Корал пирхнула.

— Тож так? Так хочеш? Таким чином? Що ж, твоя воля. Твій вибір. Прощавай.

Відвернулася та пішла.

У натовпі, який почав громадитися на терасі, з’явився Феб Равенга. Мусив брати участь у рятунковій акції, бо мокре вбрання висіло на ньому клоччям. Якийсь прислужливий фактотум підійшов та подав йому капелюха. Вірніше, те, що з того залишилося.

— Що тепер? — запитав хтось із натовпу. — Що тепер, пане райце?

— Що тепер? Що робити?

Равенга глянув на них. Дивився довго. Потім випростався, викрутив капелюха та натягнув його на голову.