Розділ 18

— Помер менше тижня тому. Згідно з офіційною версією, смертельно отруївся гноєм, над яким працював. Але плітка доносить, що то був інсульт, спричинений звісткою про раптову смерть одного з його улюбленців, який загинув у результаті якогось невдалого й дуже підозрілого експерименту. Ідеться про такого собі Дегерлунда. Щось знаєш? Зустрічав його, коли був у замку?

— Не виключаю. Я багатьох зустрічав. Не всі були варті запам’ятовування.

— Ортолан начебто звинуватив у смерті любчика все правління Ріссбергу, розлютився й дістав удар. Він і справді був віковічним, роки страждав від надмірного артеріального тиску, не була таємницею і його залежність від фісштеху, а фісштех та високий тиск— це вибухова суміш. Але щось там мало насправді статися, бо в Ріссберзі пішли істотні персональні зміни. Ще до смерті Ортолана дійшло там до певних конфліктів, крім іншого, до від’їзду змусили Альджернона Генкампа, більш відомого як Пінетті. Його ти пам’ятаєш напевне. Бо якщо хтось там вартий того, аби його запам’ятати, то це саме він.

— Факт.

— Смерть Ортолана, — Корал зміряла його уважним поглядом, — спричинила швидку реакцію Капітулу, до вух якого й раніше доходили якісь тривожні звістки про тисячі вибриків небіжчика та його улюбленця. Що цікаво, — а в наші часи так і зовсім знаменно, — лавину викликав малесенький камінчик. Зовсім незначна людина із суспільства, якийсь надто старанний шериф чи констебль. Він змусив діяти свого головуючого, бейліфа з Горс Велена. Бейліф переказав звинувачення вище, і так ось, сходинка за сходинкою, справа дісталася до королівської ради, а звідти— до Капітулу. Щоб не затягувати: знайдено винних у недогляді. З правління довелося піти Біруті Ікарті, вона повернулася до університету, до Аретузи. Пішли Аксель Рябий та Сандоваль. Зберіг місце Зангеніс, отримав ласку Капітулу, донісши на тамтих та зваливши на них усю провину. І що ти на це? Може, маєш щось мені сказати?

— А що я мав би сказати? То ваші справи. І ваші скандали.

— Скандали, що вибухнули в Ріссберзі скоро після твого візиту.

— Ти мене переоцінюєш, Корал. І ступінь мого впливу.

— Я ніколи нічого не переоцінюю. Та рідко щось недооцінюю.

— Мозаїка та Любисток за мить повернуться. — Він глянув їй в очі зблизька. — А ти ж не без причини наказала їм відійти. Скажи нарешті, про що йдеться.

Вона витримала погляд.

— Добре знаєш, про що йдеться, — відповіла вона. — Тож не ображай мого інтелекту через приниження власного— напоказ. Ти не був у мене більше місяця. Ні, не думай, що я прагну нудотного мелодраматизму чи патетично-сентиментальних жестів. Від зв’язку, який закінчується, не очікують нічого, окрім милих спогадів.

— Ти, здається, використала слово «зв’язок»? Воістину, не може не дивувати місткість його сенсів.

— Нічого, — пропустила вона те повз вуха, — окрім милих спогадів. Не знаю, як воно у твоєму випадку, але якщо йдеться про мене, що ж, буду щирою, із цим не дуже добре. Варто було б, вважаю, докласти трохи більше старань у цьому напрямку. Вважаю, що треба тут небагато. Так, якісь дрібниці, милий кінцевий акорд, який зміг би залишити приємні спогади. Тебе вистачить на щось таке? Захочеш мене відвідати?

Він не встиг відповісти. Почав оглушливо бити дзвін на кампанілі, ударив десять разів. Потім заспівали труби, гучною, мідною та трохи наче какофонічною фанфарою. Натовп гостей, утворюючи коридор, розділили синьо-червоні гвардійці. Під портиком біля входу в палац з’явився гофмаршал із золотим ланцюгом на шиї та великою, наче палиця, тростю в руці. За гофмаршалом крокували герольди, за герольдами— сенешалі. А за сенешалями в соболевому ковпаку та з берлом у руці надходив власною кістлявою та жилястою особою Белогун, король Кераку. Біля його боку йшла худенька блондинка у вуалі, яка могла бути тільки королівською обранкою, а в зовсім недалекому майбутньому— дружиною та королевою. Блондиночка мала на собі білосніжну сукню й була обвішана діамантами: скоріше надмірно, скоріше трохи по-нуворишівськи та скоріше без смаку. Як і король, вона мала на плечах горностаєвий плащ, який ззаду притримували пажі.

За королівською парою, але на красномовній дистанції в десяток кроків за пажами, що притримували горностай, ішла королівська рідня. Зрозуміло, був там Егмунд, біля якого йшов хтось світлий, наче альбінос: то міг бути лише його брат Зандер. За братами йшла решта родичів: кілька чоловіків, кілька жінок, а до того ж кілька підлітків та виростків, схоже, що діти, легальні та позашлюбні.

Між гостями, що їм вклонялися, і дамами, які глибоко присідали, королівський почет дістався до мети, якою було підвищення, що трохи нагадувало конструкцією ешафот. На підвищенні, згори накритому балдахіном, а з боків— гобеленами, поставлено було два трони. На них і всілися король та наречена. Решті родини наказали стояти.

Труби вдруге гримнули у вуха мідним риком. Гофмаршал, махаючи руками, наче диригент оркестру, заохочував гостей до криків, «віватів» та поздоровлень. Зі всіх боків слухняно посипалися побажання нескінченного здоров’я, щастя, успіхів, усього найкращого, років довгих, довших, найдовших та ще довших; гості та придворні перекрикувалися навзаєм. Король Белогун не змінив зарозумілого та набундюченого виразу обличчя, а задоволення зиченнями, компліментами та пеанами на свою честь та на честь своєї обраниці демонстрував виключно легенькими рухами берла.

Гофмаршал стишив гостей і промовив, промовляв довго, плавно переходячи від фудульності до елоквенції та назад. Ґеральт усю увагу присвятив розгляданню натовпу, тож сенс промови до нього дійшов із п’яте на десяте. Король Белогун, оголошував гофмаршал всім і кожному, щиро тішиться з прибуття такого грона, радий усіх привітати, у цей урочистий день зичить гостям точнісінько того самого, що й вони йому, шлюбна церемонія відбудеться пополудні, до того часу нехай гості їдять, п’ють та розважаються на всіх запланованих для цього імпрезах.

Ричання труб оголосило кінець офіційної частини. Королівський почет попрямував геть із садів. Серед гостей Ґеральт уже встиг помітити кілька груп, що поводилися, як на нього, досить підозріло. Особливо не подобалася йому одна з тих груп, бо кланялася почту не так низько, як інші, і намагалася пропхатися ближче до брами палацу. Він трохи пересунувся в напрямку рядів синьо-червоних солдатів. Литта йшла поруч.