Розділ 18

— Вибач?

— Ніколи досі ми не розмовляли віч-на-віч. Завжди був із нами Любисток, а при ньому я не хотів підіймати окремі теми. Детальна письмова інформація про мої начебто злочини. Звідки Егмунд її мав? Хто її сфабрикував? Адже не він сам. Це ти її сфабрикував, Ферране.

— Я не мав із цим нічого спільного. Запевняю…

— Кепський із тебе брехун як на охоронця закону. І не зрозуміти, яким дивом ти дістався аж до такої посади.

Ферран де Леттенхоф стиснув уста.

— Я мусив, — сказав. — Я виконував накази.

Відьмак довго дивився на нього.

— Ти б не повірив, — сказав нарешті,— скільки разів я вже чув щось подібне. Утішним є те, що найчастіше з уст людей, яких саме збиралися вішати.

Литта Нейд була серед гостей. Він легко видивився її. Бо вона притягувала погляд.

Сильно декольтовану сукню із соковитого зеленого крепдешину спереду прикрашало гаптування у формі стилізованого метелика, що іскрився від маленьких цехінів. Знизу в сукні були оборки. Оборки на одязі жінок, старших за десять років, узагалі-то викликали у відьмака іронічну поблажливість, але на сукні Литти вони гармоніювали з рештою, причому в спосіб досить привабливий.

Шию чародійки обіймало кольє зі шліфованих смарагдів. Жоден не був меншим за мигдаль. А один був значно більшим.

Її руде волосся було наче пожежа в лісі.

Поряд із Литтою стояла Мозаїка. У чорній дивовижно сміливій сукні з шовку та шифону, цілковито прозорого на рукавах та спині. Шию та декольте дівчини закривало щось наче дивовижно задрапіроване шифонове жабо, що в поєднанні з довгими чорними рукавичками додавало постаті аури екстравагантності й таємничості.

Обидві носили чоботи на чотиридюймовому підборі. Литта— зі шкіри ігуани, Мозаїка— лаковані чорні.

Ґеральт мить вагався, чи підходити. Але тільки мить.

— Привіт, — привітала вона його незворушно. — Що за зустріч, я рада тебе бачити. Мозаїко, ти виграла, білі туфельки твої.

— Закладалися, — здогадався він. — Що було предметом?

— Ти. Я вважала, що вже тебе не побачимо, закладалася, що ти вже не з’явишся. Мозаїка заклад прийняла, бо вважала інакше.

Вона обдарувала його жадеїтовим поглядом, явно очікуючи коментаря. Якихось слів. Хоч якихось. Ґеральт мовчав.

— Вітаю чарівних пані! — Любисток наче виріс з-під землі, як справжній deus ex machina. — Вклоняюся низько, складаю почесті вроді. Пані Нейд, панно Мозаїко. Вибачте, що я без квітів.