Розділ «3.2. Сутність стратегії сталого розвитку регіону»

— технологічним оновленням виробничого потенціалу і випуском екологічно безпечної і конкурентоспроможної продукції;

— максимальним залученням науково-технічного потенціалу країни до розв'язки всього циклу проблем ресурсозбереження;

— зниження природо - та матеріаломісткості продукції.

Важливе місце займає освіта, підготовка кадрів, як складові соціального капіталу суспільства. Саме завдяки соціальному капіталу, який вважається найприбутковішим у світі, успішно розвивається багато країн світу: США, Японія, Швеція, Південна Корея та ін. Нажаль у нашій країні соціальний капітал є дефіцитом, стримуючим фактором розвитку, загублено таке позитивне завоювання радянського суспільства, як всезагальна середня освіта,курс навчання у загальноосвітній школі відірваний від навчання у ВНЗ, безкоштовна вища освіта. Багато дітей в наш час не в змозі її отримати із-за низького матеріального забезпечення їх батьків, які бувають довший час безробітними.

Якщо у всьому розвинутому світі панує доктрина навчання протягом усього життя і цей процес підтримується постійно зростаючими інвестиціями — то в нашій державі це залишається мрією для більшості дітей, особливо з сільської місцевості, де зовсім в занепаді матеріально-технічна база в середніх школах. Причина одна — відсутність робочих місць, не гарантована оплата праці і т. д.

Сталий розвиток продуктивних сил тісно пов'язаний зі сферою національних інтересів. До них належать: територіальна цілісність, свобода, політична і економічна незалежність; оптимізація структури продуктивних сил; забезпечення якості життя населення; ліквідація економічних полюсів — надбагатіїв та бідних; доброзичливість у взаємовідносинах всіх соціальних верств населення; забезпечення прав і свобод громадян; впровадження механізмів та принципів демократії та соціальної справедливості; запобігання конфліктів на національному, релігійному, соціальному, ідеологічному та будь-якому іншому ґрунті; розбудова громадського піклування про здоров'я всіх верств населення; забезпечення дружніх стосунків з усіма країнами світу, особливо з найближчими сусідами; належний рівень обороноздатності та надійне забезпечення державної безпеки; мінімізація злочинності та корупції; збереження та відновлення довкілля; розвиток культури; оптимізація інформаційного простору; накопичення соціального капіталу, сприяння розвитку малого і середнього бізнесу з боку влади.

Оцінка сталості розвитку економіки регіону є основою для визначення пріоритетних напрямів розвитку та прийняття управлінських рішень. Вона дозволяє визначити відповідність (або невідповідність) розвитку території загальнодержавним критеріям, виявити специфічні особливості регіонального рівня, оцінити ступінь загрози загальнодержавній безпеці.

Сталість розвитку економіки регіону оцінюється за допомогою індикаторів — економічних, соціальних та екологічних.

Перш за все, йдеться про середньорічні темпи приросту обсягів виробництва валового регіонального продукту; виробництво валового регіонального продукту на душу населення; частку інвестицій у валовому регіональному продукті; бюджетну забезпеченість населення; коефіцієнт зносу основних фондів; частку населення з грошовими доходами нижче прожиткового мінімуму; рівень природного приросту населення (чоловік на 1000 населення), техногенне навантаження території.

Залежно від зміни соціально-економічної ситуації, перелік та значення індикаторів може змінюватися.

Важливо не допустити граничного (максимально чи мінімально допустимого) значення індикаторів, а вразі його появи забезпечити нормалізацію ситуації. Недотримання такої вимоги порушує нормальний (сталий) процес розвитку факторів відтворення, формує руйнівні тенденції, призводить до порушення сталості розвитку економіки регіону (рис 3.5). Отже, сталість еколого-економічної системи — це її здатність повертатися до відхилення, викликаного негативним впливом зовнішніх та внутрішніх факторів.

Нажаль, ставлення до розробки і впровадження стратегії сталого розвитку залишається на часі формальним. Створення і зміцнення між секторальних зв'язків ускладнюється політичною інерцією та бідністю наявної методологічної бази. Зростає необхідність посилити відповідальність державної влади за погіршення стану довкілля, збільшення різниці у життєвих рівнях різних верств населення та подолання бідності. А сприйняття екологічної політики як такої не піднялося до її усвідомлення як визначально важливого, центрального компоненту стратегії сталого розвитку. Для широкого загалу і більшості урядовців екологічна політика досі залишається осібним комплексом певних принципів і заходів, що спрямовані не на забезпечення життєво важливих об'єктивних глобальних потреб, а на обслуговування певної сфери діяльності, здійснюється поза соціально-економічним контекстом, обтяжує суспільство додатковими обмеженнями і зобов'язаннями, реалізується вимушено та забезпечується залишково.

Рис 3.5. Області змін індикаторів

Загальноприйнято, що модель сталого розвитку територій регіонів повинна ґрунтуватися на гармонійному поєднанні основної тріади: людина, господарська діяльність і природа. Господарська діяльність людини має бут направлена на раціональне використання природних ресурсів і охорону історичного спадку, тобто поліпшення соціальної, економічної та екологічної якості довкілля.

Реалізація такої моделі можлива при умові врахування та обліку особливостей розвитку регіону в умовах необхідності розробки ефективного керівного впливу, який зможе забезпечити позитивні зміни у задоволенні життєвих потреб населення. А для цього необхідно справитися з виконанням наступних завдань:

1) адміністративно-територіальне середовище повинно забезпечувати населенню належний рівень життєдіяльності, гарантію безпеки, зайнятості, можливість отримати благоустроєне житло, освіту, медичне обслуговування, виховання дітей та відпочинок;

2) права громадян і суспільства в цілому на належний рівень середовища проживання повинні бути зафіксовані у науково обґрунтованій, зорієнтованій на загальноєвропейські стандарти законодавчій, нормативно-методичній та інформаційній базі;

3) розвиток адміністративно-територіального середовища повинен бути спрямований на збереження культурно-історичної спадщини поколінь та національних традицій;

4) охорону навколишнього середовища, обмеження споживання природних ресурсів, в тому числі територіальних, необхідно розцінювати як одну із пріоритетних і життєво необхідних завдань розвитку регіонів;

5) антропогенний вплив урбанізованих територій на природне середовище не повинно мати згубних наслідків на природне відновлення природно-ресурсного потенціалу регіону;