Розділ «Смерть, похорон і позагробове життя»

1. Повір'я про позагробове життя

Первісна людина глибоко вірила, що зо смертю вона не припиняє свого життя, а тільки переходить до іншого світу. У цьому віруванні душа ще не відділялася від тіла, і людина жила й по смерті. Померлий, переходячи до іншого світу, ставав людиною незвичайною, дуже сильною, і робився охоронцем свого роду, чужому ж міг шкодити. Горе взагалі тому, хто з ним стрінеться вночі!

Але померлий може шкодити також і своїм, коли вони належно не задобрюють його. От із такої віри, що людина живе й по смерті, і постав культ предків. Дух свого родинного предка був одним із перших шанованих духів, і з ростом суспільної організації він у деяких народів перетворився і в предка роду, чи племени, але в нас відомий тільки культ своїх домових предків, слідів чого, як ми бачили вище, позосталося багато й сьогодні.

З бігом часу померлі ставали могутніми оборонцями своєї родини й сильно допомагали їй у житті. Коли мерлець покинув родину в нещасті, він може приходити й допомагати їй. Це наші батьки й діди охоронці. Померла мати, коли покинула малих безпризорних діток, часом приходні*) до них, щоб їх упорядкувати, а то й нагодувати. Так само жінка приходить до безпорадного чоловіка. Взагалі, померлий — стає охоронцем своєї родини, свого дому, стає домовим божеством.

Ось чому був час, коли померлих ховали спершу в себе в хаті або під порогом, або під покутем, і ці місця вважалися почесними, бо там жив домовий охоронець. Ось чому, виносячи померлого з хати, треба конче тричі стукнути труною об поріг, а тоді вже виносити на двір на мари. Пізніше ховали мерців і на роздоріжжях, чому вони небезпечні й тепер.

Духи домових предків сильно в нас почиталися, і з бігом часу витворився докладний і широкий культ предків, що в дохристиянських залишках своїх живе й дотепер. Ллє страх перед мерцем завжди був великий, хоча б і перед своїм, — йому треба конче догоджати, щоб був добрий для свого роду.

Наші предки сильно цікавилися позагробовим життям. Літопис розповідає, як випитував про це князь Володимир, коли прийшли до нього посланці про Нову Віру, і власне греки задовольнили його найбільше.

Усі давні народи вірували в позагробове життя, вірували в це й усі слов'яни, а з ними й ми.[174] Власне домові речі, — померлий не припиняє свого життя, а тільки переходить до іншого світу, на «той світ», до іншого дому (тому й «домовина»).

Що слов'яни вірували в позагробове життя, ла це є багато свідчень різних і чужинецьких, і своїх. Візантійський історик X віку Лев Диякон подає, що русичі ніколи не віддавалися на війні в полон, і скоріш самі себе забивали, а ніж ішли в полон, бо ві-' рують, що хто тепер робить ворогам, той буде служити їм й на тому світі. Арабський письменник Масуді оповідає про слов'ян, що «як помре в них чоловік, то разом з ним палять його жінку, а як помре жінка, то чоловіка не палять. Коли ж помре нежонатий, то його женять після смерті»1. Іпатіїв Літопис (ст. 33) подає, що руси по умові 944 року клялися, коли не додержать умови, «да будуть раби в сій вік і в будущий».

Померлий живе, а тому йому треба приносити їжу й пиття постійно в окреслені часи, і позоставляти на могилі, особливо ж у Свята. Мерці виходять з своїх могил, — це дуже старе вірування, відоме багатьом народам. Коли розкопати вночі могилу, вона буде порожня, бо мерлець з неї виходить. Мерці покидають свою могилу тільки вночі, коли темно, і що темніше, то охотніше виходять. По землі ходять тільки до часу, поки півень заспіває, по цьому зараз вертаються в могилу. Мерці часом приходять до своїх ворогів, щоб порахуватися з ними* Іпатіїв Літопис під 1092 роком розповідає, що «навьє (мерці) на конєх» вбивають людей у Полоцьку по ночах.

А забиті можуть вказувати й видавати своїх убивців; так, в Україні дуже поширене оповідання, як брат убив сестру, на могилі її виросла калина; їхав повз калину чумак, зробив з калини дудочку й заграв, а вона заговорила людським голосом, і,видала вбивця.[175]

Встаровину, особливо на півночі, була поширена віра, що мерці-предки сходяться в бані, тому туди носили їм їжу. «Слово Іоана Златоуста о том, како погани кланялися ідолом» докладно розповідає, що натоплювали бані, ставили в них м'ясо й яйця, які пізніш самі поїдали. Сипали й попіл, і по ньому гадали, чи приходили предки.

На тому світі чоловік буде жити зо своєю жінкою чи з жінками. Як свідчить ще Масуді (X в.) в нас нежонатого померлого женили, і це позосталося аж дотепер: дівчину на віддані чи парубка вбирають, як під вінець, на труні несуть коровай, ідуть дружки, старости, бояри.

Зла людина й по смерті буде шкодити, особливо всякі злі відьми, а тому, щоб вони не вставали, до їхньої могили забивають осикового кілка (пор. прокляття: «Кілок тобі в спину!»). Особливо шкідливі упирі (вампіри),[176] злі духи, що по ночах виходять з могил і душать людей та п'ють у сплячих їхню кров; коли розкопати могилу й заглянути до гробу, то упирі лежать червонощокі, звідки й наша поговірка: Червоний, як упир (Плавюк 345). Упирі по смерті не гниють.

Відьми по смерті часто стають упирями, виходять з могил і мстять своїм ворогам. Вдавнину в нас бувало багато різних судових процесів про упирів. Віра в них замандрувала до нас з Заходу. Щоб упиріне виходили з могил, кидають туди маку: упир буде збирати й рахувати мак, і не встигне в час вийти з могили. Уже в пам'ятці XI віку знаходимо ім'я Упир Лихой. «Слово, како погани кланялися ідолом» XI віку твердить, що перед добою ідолів «клали требу Упирям і Берегиням».

Упирі звуться ще Марою, Зморою або Маною, — це вони по ночах душать людей, і взагалі керують на лиху стежку, — звідси пішли наші слова «марити», «мріяти». Щоб такі злі люди не вставали по ночах, на кладовищних фігурах прибивають бляшаного півня, — ці злі духи сильно бояться його співу. Взагалі померлий, коли йому належно не догоджено, дуже гнівається на живих. Ось тому мерця не можна полишати з відкритими очима, йому повіки конче закривають, бо він усе підгляне й вибере собі любе, що незабаром піде за ним. Коли очі не хотять закриватися, їх прикривають чимсь тяжким, напр., мідяками, щоб таки закрилися.

За народнім повір'ям, усі душі неохрещених дітей безпритульне тиняються по цвинтарі (кладовищі), і скавулять та голосять.

Мерці, по-давньому на в ь є, взагалі могли вставати зо своїх могил і шкодити людям. Іпат. Літопис під 1092 р. розповідає: «Предивно бисть чюдо у Полотску: у мечті і внощі бивши тужен, стонаше полунощі, яко человіці рищуть б_ісі по улици. Аще кто вилізяше іс хоромини, хотя видіти, і абьє уязвен бяше невидимо от бісов, і с того умираху, і не сміяху ізлазити іс хором. По сем же начаша во дне являтися на коніх, і не бі їх видіти самих, но кони їх видіти копита, і тако уязвляху люди Полотьския і єго область. Тим і человіці глаголаху: яко навьє бьють Полочани» (ст. 150). Вівторок на Фоминому тижні звався «навій день», цебто, день померлих.

2. Душа