Розділ «Вдача й суспільне життя наших предків»

Дохристиянські вірування українського народу


1. Родовий побут у давнину


Вірування людини завжди відбиваються на її вдачі й на формах її родинного та суспільного життя. Вони вказують дорогу в житті й впливають на зложення тієї чи іншої вдачі, а тому я закінчую цю свою працю розділом про вдачу й суспільне життя наших предків.

Про суспільне доісторичне життя маємо не багато джерельних відомосетй. Жили тоді патріярхальним родовим життям. Родина була міцна, на чолі її стояв батько, як керівник її. Кілька родин становили рід, на чолі якого стояв старший в роді чи літами, чи з вибору. По смерті батька родина не ділилася, але позоставалася в роді. З бігом часу влада родових старшин побільшувалася, а часом трималася й одного роду, звідки пізніше й постала наша керівна династія. Держави, як суспільної об'єднуючої організації, на початку довго не було, — вона постала значно пізніш.

Жили головно сільським життям серед свого поля (давнє ст. сл. «село» — це поле), але рано появився й «город» — загороджене місце, належно укріплене, щоб хоронити своїх перед нападом ворота. Городи (міста) ставили на місцях менше доступних для нападу ворога, — на кручах при річках, на пагірках, і т. ін., обносили їх валом і обкопували ровом. Таких городів, фортець від нападу ворога, на нашій землі було багато, чому скандинави звали Русь «Ґардарікі» — «царство городів». Ті пь роди, що лежали при більших річках або при більших дорогах, помалу розрослися в правдиві городи-міста.

Головні зайняття наших предків були: хліборобство, скотарство, ловецтво, бджолярство, рибарство й т. ін. Що здобувалося, служило для життя роду чи родини, а окремий член їх нічого свого не мав, усе було спільне. Нічого не продавалось, хіба вимінювалось, тому гроші спочатку були непотрібні.


2. Слов'янське життя. Незгода


Довго слов'яни жили окремими родами, які не єдналися в більшу племінну організацію. Взагалі, державне почуття наших предків було дуже кволе, і розвивалося помалу. Над усе слов'яни любили особисту волю, а це не давало їм змоги єднатиси в великі суспільні. організації й родило поміж ними незгоду та ворожнечу. Слов'янська незгода була вдавнину загально відома, і сусіди сильно з того користалися, особливо німці, що рано зовсім поглинули балтійських слов'ян.[284]

Про слов'янську незгоду однодушне свідчать письменники і візантійські, і арабські. Візантійський імператор Маврикій (582–601), у своєму підручникові військової справи «Стратегіка» пише, що слов'яни не мають між собою згоди, що вони вперті й не хотять підлягати одній думці. «Вони не визнають загальної влади й завжди б'ються, між собою». Маврикій воював з південними слов'янами, тому добре їх знав і радить: «У слов'ян багато царьків, які між собою в незгоді. Але не зашкодить деяких з них, особливо прикордонних, перетягати на свій бік оговорами або подарками, і вже аж потім нападати на інших. Бо інакше, зачавши воювати зо всіма, можно довести їх до об'єднання або й до монархії».

Про те саме свідчить і другий візантійський письменник, уже XI віку, Прокопій у своїй праці «Про війну з готами», хоч пише головно про південних слов'ян: «Народ цей не управляється однією людиною, але здавна живе в демократії. Тому про все, що для них добре чи зле, вони радяться разом. Вони завжди ненадійні й незговірливі в перемовах, бо коли постають протилежні думки, то вони або ні на що не погоджуються, або згода одних зараз таки порушується незгодою других, усі один одному протирічать, і ніхто не хоче уступити один одному».

Арабський письменник X віку Ібн-Якуб так само свідчить, що «слов'яни — відважний та войовничий народ, і ніхто в світі не дорівнявся б їм силою, коли б їхні численні роди не були такі порізнені та відокремлені».[285]


3. Державне життя


З IX віку, десь року 862-го постала в нас уже й держава, але попередні родові звички міцно трималися, чому князь у нас довший час був без якоїсь більшої сили, — він був тільки військовим провідником та охоронцем родів, а фактичну силу й надалі мали старші в роді, старшини, що рано перетворилися в княже боярство. Князя завжди контролювало т. зв. віче, — рада старших, яке» часто збиралося й мало в своїх руках фактичну владу, а князь був тільки їхнім виконавцем.

Князеві Володимиру Великому (975—1015) одному вдалося було об'єднати всю Русь-Україну в своїх руках, але він сам не розумів ще великого значення об'єднання, і поділив свою землю синам. Князь Ярослав Мудрий (1018–1054) добився був знову об'єднання, але з його смертю 1054 р. Україна остаточно поділилася на уділи, а далі дробилася все більше, а об'єднуюча влада Великого Київського Князя все маліла. І князі почали без перерви воювати між собою за кращі уділи, руйнуючи рідну землю. Боярство й народ виховувалися в тій волі, що завжди легко переходила в сваволю, і не давали змоги постати в Україні сильному державному об'єднанню. Автор «Слова о полку Ігоревім» 1187-го року сильно й яскраво описує цю незгоду й карамбли українських князів, чим вони руйнували свою землю: «Усобица князем — нам од погания погибель. Рекоста бо брат брату: «Се моє, а то моє же». І начаша князі про малоє «се великеє» молвити, а самі на себе крамолу ковати. А поганії с всіх сторон прихождаху с побідами на Землю Русскую, ймучи дань по білі со двора». Автор «Слова» відкрито дорікає князям: «Ви своїми коромолами начали есте наводити поганих на Землю Русскую».

Дохристиянський наш світогляд культивував особисту волю, і тим відкидав можливість сильного проводу. Християнство несло покору своїм провідникам, але це власне мало прививалося серед нашого народу, а тому наше перше об'єднання легко розлетілося при першому сильнішому ударі, — в половині ХШ-го віку татари заволоділи Україною, і з того часу спинилося вироблення державницького світогляду в нас, бо татар змінили литовці, поляки, москвини, і стародавня воля, духова прикмета українського народу, розкладалася на сваволю. Церква ввесь час молилася за зменшення цієї нашої історичної незгоди, і в старих Требниках знаходимо такі Чини, як «Чин братотворенія» — присяга вважати до смерти обраного товариша чи товаришку за брата, а також «Молитва, умиревающая во вражді сущих», в якій проситься Господа про ворогуючих: «Вкорени в них страх Твой, і друг к другу любов утверди, угаси всяку распрю, от' іми вся розногласія соблазни».


4. Буденне життя


У своєму житті[286] наші предки були прості й виносливі, ласкаві й людяні з вдачі, щиросерді й відкриті. Поділу на суспільні класи вдавнину не було, — цей поділ прийшов уже за історичних часів. Усі були рівні, майно було на початку спільне родове. Життя вели просте, одежа домова, а їжа невибаглива, особливою чистотою, як і всі тоді, не відрізнялися.

Прокопій (VI вік) свідчить, що слов'яни жили «в убогих хатах, бідно й безтурботно, і постійно пробувають у бруді. Зіпсуття чи лукавство в слов'ян не було зовсім; прямотою свого характеру подібні до гунів».

Про слов'янську вдачу добре пише й Маврикій (VI вік): Слов'яни дуже терпеливі й легко зносять всяку нужду, спеку, дощ, голод і холод, брак одежі, вони свободолюбні: «не хочуть нікому служити чи бути під чиєюсь владою. Своїх рабів вони не лишають у неволі назавжди, але визначають для неволі певний час, і потім дають на вибір, — чи схочуть вернутися на батьківщину з певною нагородою, чи позостатися в них, уже як вільні земляки».[287]

Лев VI Філософ (886–911) у своїй «Тактиці» пише так само: «Слов'яни помірковані в їжі, і годуються просом, і не бажають інших хліборобських клопотів. Вони люблять більш безтурботне життя, аніж працювати й мати добру їжу та гроші».

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Дохристиянські вірування українського народу» автора Огієнко І.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Вдача й суспільне життя наших предків“ на сторінці 1. Приємного читання.