Розділ «Смерть, похорон і позагробове життя»

По деяких місцях України забороняється сильно плакати за померлим, а то він повірить — і вернеться вночі додому.

В давнину плачі над покійником звалися «желенія», наші голосіння. Церква рішуче виступала проти таких голосінь, але спинити їх не могла; пор. «Слово Св. Денисья о желіющих», XIV віку.[193] Як ховали гетьмана Івана Мазепу в серпні 1709-го року в Бендерах, за його труною йшло кілька українок, які кричали й голосили.[194]

Голосіння над покійниками відоме з найдавнішого часу як на Сході, так і в Европі. Про голосіння згадує вже Біблія. Так, у Книзі Буття 23. 2 читаємо: «І прибув Авраам голосити над Саррою та плакати за нею». Як бачимо, в глибоку давнину голосили й чоловіки. У Пророка Амоса 5. 16 знаходимо: «І покличуть селян на жалобу й голосільниць, що знають плачливі пісні.»

Але ранитися на тризні Біблія забороняє. Вона наказує: «Не робіть на своєму тілі нарізу за душу (померлого), і не робіть на собі наколеного напису» (З М. 19. 28).

Найстарша в нас відомість про голосіння — це те, що подає Іпатський Літопис про кн. Ольгу під 945 роком (ст. 36): Ольга просить учинити тризну на місці, де був розірваний кн. Ігор, «да поплачюся над гробом єго». І коли вчинили тризну, вона «плакася по мужи своєм». Безумовно, тут справа голосіння.

Це саме дуже поширене було і по Европі. Скажемо, в «Трістан і Ізольда» читаємо: «Мати й дочка чергою керували погребовим голосінням жінок».[195]

Московський цар Петро І року 1715-го заборонив «непристойный і суєв'врный обычай выть, приговоривать й рваться над умершими».[196] Звичайно, це більшого впливу не мало.

6. Тризна

Літопис розповідає, що над похованими сипали могилу й справляли тризну, цебто справляли похоронні поминки, пили й їли, а на могилах багатих робили ще й різні гри, а на тризнах по князях були й військові бої. Душа покійного ще була тут, і тішилася грами. Спочатку тризну справляли тільки по військових, і значно пізніше вона обернулася на похоронний пир.

Найстаршу вістку про тризну в слов'ян подає візантійський письменник VII віку Теофилакт, який оповідає,' що візантійське військо, прийшовши 590-го року на землю слов'ян, знайшло ватажка їхнього п'яним, бо він справляв похоронний обряд по своєму братові. Візантійський історик X віку Лев Диякон свідчить, що воїни Святослава (942–972) поховавши побитих, кидали в Дунай немовлят та півнів, цебто приносили жертви воді. В Іпатієвому Літопису описується тризна по князю Ігореві під 945-м роком (ст. 36).

«І послала Ольга до деревлян, кажучи: Ось я йду до вас, приготуйте багато меду біля міста там, де ви вбили мого мужа, щоб мені поплакати над гробом його, і справлю тризну по моєму мужеві. Почувши це, вони звезли дуже багато меду». Узявши небагато війська, «Ольга прийшла до його гробу, і плакала за своїм мужем. І наказала людям насипати велику могилу, а як насипали, наказала творити тризну». За тризною деревляни сильно повпивалися, і Ольга, наказала їх перебити.

Року 969-го Ольга померла, а перед тим наказала «не творити тризни над собою».

Звичайно, християнська Церква скрізь боролася проти тризни, але наслідки були малі, — залишки тризни позосталися (в зміненій формі) і до сьогодні.

На т. зв. Стоглавому Соборі 1551-го року в Москві постановлено, щоб тризни не чинити. До актів записано, що на цвинтарі «по гробом начнуть скакати, і плясати (танцювати), і в долоні бити, і піти пісні сатанинські»..[197]

«Лексикон» 1627 р. Панви Беренди на ст. 259 вияснює: «Тризнище — містце, гре бивают поєдинки, або ширмірства, або боіованя, витечки… й инши таковии… Тризник — ширмір, або тот, що на игриску ест».

Тут же на ст. 36 про крики на тризні подається: «Воскликновеніє: выкриканьє, похваленьє, гуденьє, хлипаньє, кричаньє, вытьє, гук, гуканьє як по умерлому».

Царство мерців було далеко за морем, куди вела річка. Ось тому вдавнину часто клали мерця і в човна, чи в видовбане дерево, щоб цим човном небіжчик легше діставався річкою до Раю. Взагалі гріб і човен здавна були об'єднані. Як ми бачили вище, Ібн-Фадлан описує обряд спалення багатого руського купця в 922 році в човні. І взагалі наша «домовина» — це стародавній човен.

А то ще князів палили чи ховали верхи на коні, щоб конем легше й скоріше дістатися до Раю. Зразком похорону в човні треба вважати і похорон, який зробила кн. Ольга деревлянським послам до неї.

«Найдавніша форма гробу (колоди) та сама, яку мала в глибоку давнину лодка — видовбаний човен».[198]

Стародавні назви скрині для покійника: 1. Деревище — бо видовбувався човен з грубого дерева. 2. Домовина — дімок для небіжчика. 3. Західньо-українська назва: труна, часом трумна, з польського Trumna, з нім. Trube — скринька.